11:09 

Характерник

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Отака от історична фентезі.

Про дитинство Сірка

galkin-sklad.ucoz.ua/characternik/kharakternik....

читать дальше

URL
Комментарии
2016-08-03 в 11:10 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Подорож до Січі

Осінь 1618 року видалася теплою, сухою, і тому дорога на Січ, хоча і була довгою, для малого Івана та його старого діда виявилася неважкою. Виїхали в середині вересня, було ще не холодно. І хоча друга половина шляху лежала тими землями, на які дуже часто набігали татари, їхали, не турбуючись про це. Бо літо того року видалося тихим, мирним. Ляхи собі воювали зі шведами та московітами, їм було не до Вкраїни. Татари теж цього літа не ходили на Україну - мабуть, тому, що в них був добрий врожай, і були чудові трави в горах і степах, а отже - вівці плодилися і множилися, і простим татарам ліньки було воювати, принаймні влітку. Та й у Туреччині було спокійно, начебто султан, Осман ІІ, нікуди не збирався йти війною, йому вистачало справ у самій Туреччині, треба було розгрібати безлад, що залишився від попередника, його дядька Мустафи І. Той Мустафа був людиною хворобливою і, як казали, несповна розуму, тож у Високій Порті під час його, так би мовити, царювання всім заправляла його мати - валіде Аліме-султан. Ніяких здібностей до державного управління вона не мала, тож паші та беї з агами були зайняті не загарбницькими походами, а поділом влади та змаганням за те, хто буде впливати на султана та його матір. Не дивно, що розумним людям те набридло, вони влаштували заколот і за допомогою яничарів скинули Мустафу, а точніше - його матір - з трону на користь його племінника Османа. Новий султан послав було військо, розлючений тим, що козаки насмілилися у березні 1617 року напасти на передмістя Стамбула, але польський король, не бажаючи воювати, поспішив підписати мирну угоду, і турки повернули додому. Відтоді Осман займався своїми справами, і поки що не чутно було про його наміри вчинити велику війну. Тож здавалося, ніби запанував відносний мир. А чи надовго - хтозна. В ті часи люди не заглядали далеко вперед й уміли цінувати сьогодення.
Назустріч Пилипові та Іванку тяглися вози, що везли в’ялену, солону та сушену рибу, діжки з медом, воском, мішки із зерном, биту засолену чи копчену птицю - усе те, що ловилося, збиралося та зростало на берегах Дніпровських протоків за Порогами, на Низу, у Великому Лузі, де було багато козацьких займищ та хуторів. Зустрічалися і вози із сіллю, яку везли з лиманів Чорного та Азовського морів. Цього року сіль можна було здобувати спокійно, і люди старалися, поки була можливість. Соляні вози були навантажені вкрай, воли ледве їх тягли, прокладаючи в пилу глибокі колії. Подорож по сіль була складною і небезпечною, але ризик виправдовувався великим прибутком: на найближчому ярмарку та сіль піде за хорошу ціну.
Про все це Іванові розповідав прадід, не забуваючи пояснювати онукові особливості й політичного, так би мовити, життя Низу та Січі. Не оминув Пилип і правила суспільного життя січовиків, розповів про курені і як все побудоване, хто за що відповідає і хто чим займається. Іван слухав уважно, запам’ятовував - адже йому там жити.
Поступово місцевість навколо змінювалася. Менше ставало сіл та хуторів, а ті, що траплялися, обов’язково мали щось на кшталт фортеці, хоча б вежу та частокіл - люди боронилися від нападників. Навкруги простягнувся степ, сухий і запашний. Подекуди у степу виднілися високі кургани-могили. Дід розповів Іванові, що на деяких могилах стоять вартові, справа яких - пильно виглядати, чи не пруть із півдня чи південного сходу татари чи турки, і в разі потреби дати сигнал - вночі вогнем, удень - димом. Іван із цікавістю та тривогою поглядав на ті могили, однак спокійно було, ніде не диміло, а на дорозі до того ж людей було багато.
Одного дня назустріч трапився невеличкий циганський табір: дві гарби з наметами, п’ятеро чоловіків на конях, на гарбах - старі діди, діти та жінки.
Біля дороги ріс великий осокір, під яким земля давно була витовчена до скам’янілого стану - так багато людей зупинялося тут перепочити. Між коренів того осокору дзюрчало джерельце, дбайливо обкладене камінням. Пристали на відпочинок до осокора й Іван із прадідом, і цигани. Цигани миттю напнули собі намети, розпалили багаття й заходилися готувати куліш. Іван дивився на них із цікавістю - адже до того не бачив циган. Дід пояснив йому, що цигани - вправні ковалі, і часто заїздять на Січ, пропонують там свої послуги, їздять також по займищах та хуторах Низу. Сказав, що й серед запорожців трапляються цигани, та й не тільки вони.
Старший циган запропонував Пилипові пригощатися:
- Гей, чоловіче, сідай біля казана, хлопця свого бери. В дорозі треба всім триматися разом, тоді дорога буде добра.
- Дякую за запрошення, - дід Пилип підійшов до багаття, розв’язав торбину.
- Ось у мене тут сало, ковбаса є, закладіть у куліш.
Жінки з подякою взяли шмат сала та ковбасу, відрізали скільки треба й миттю покришили у казан. Усі розсілися їсти. Іванкові здалося, ніби він ніколи такого смачного кулешу не їв. А старший циган розговорився з дідом. Той питав про Січ, циган розповідав. Сказав, що ціле літо ніхто не бачив на Низу татарів, і от якби так було завжди. Розповів і про те, що відбувається на Січі. За його словами, після Петрова дня приїздили люди від донських козаків, щоб запропонувати похід на Туреччину, кілька десятків їх було. Козаки подумали й вирішили, що зараз не підуть, бо вже скоро осінь, пора врожай збирати, а от навесні - хтозна. Можна й піти на турків, хоч король і заборонив. Приїздили також і посланці від московітів, просили допомоги проти ляхів, кошовий сказав, що Кіш подумає. Потім Кіш вирішив, що курені на Московщину воювати за нового царя Михайла не підуть. Зате Сагайдачний повів козаків у великий похід, і пішло багато людей, і нині на Січі народу небагато, невелика залога на випадок набігу татарів.
- Такі-то справи. Але мир тут не надовго, чоловіче. Зустріли ми циган із Криму, кажуть - хоч у татарів добрий врожай і є чого їсти і пити, але коли в людини є, чого їсти і пити, вона хоче добре вдягатися і прикрашатися, а на те треба гроші. Кажуть, татари хочуть, якщо буде в грудні сухо, наскочити на Низ, за невільниками. А після того вже запорожці не вагатимуться, як повернуться з походу на Москву, то підуть взимку чи навесні до Криму чи Османів, а султан пошле натомість військо. І знову палатимуть степи, хутори, села та міста... і так завжди.
- Е, то життя, - Пилип усміхнувся. – Такий світ. А якби не було Січі? Уже б давно татари до Києва дійшли б і всіх поневолили.
- Може, й так, - кивнув старий циган. Потім пильно подивився на Івана. - А хлопця що, козакувати везеш?
- Так.
- Гей, хлопче, а чи не хочеш взнати свою долю? - лукаво примружився старий циган. - Моя Радка тобі поворожить.
Іван поглянув з-під лоба на цигана своїми сіро-жовтавими очима:
- А нехай.
Стара циганка в червоній хустці, яка сиділа під самим осокором, усміхнулася і підманила малого рукою. Іван без страху і вагань підійшов і сів навпроти неї. Поклав перед жінкою на килимок монетку - вітчим йому на прощання цілий гаманець дав. Циганка монетку не взяла, а взяла Івана за руку і довго водила сухим, скоцюрбленим пальцем по лініях долоні, щось шепотіла під ніс незрозуміле. Підняла на хлопця здивовані очі, несподівано сині, як весняне небо:
- Житимеш довго, малий, помреш своєю смертю. Кулі та шаблі тебе не братимуть, а твоя шабля не знатиме поразки. Матимеш двох синів та двох дочок, і сидітимеш високо, але не знатимеш спокою ніколи. Воюватимеш все життя і матимеш велику удачу, але пам’ятай, що сила твоя - від землі рідної. Якщо ніколи не повернеш зброї проти власної землі, якщо ніколи не відступиш від православної віри - і поразки не знатимеш. А ще, хлопчику, в тебе є особлива сила, ти здатний до чар. Бачу, це тебе не дивує?
Іван похитав головою:
- Ні, тітонько. Мені казали, що мій батько був характерником і вовкулакою.
Циганка усміхнулася:
- Це так, бачу в тобі цю кров. Але, хлопчику, пам’ятай: така сила вимагає жертви.
- Жертви? Якої ще жертви?
- Лише твоєї, особистої. Бач, ми, циганські жінки, маємо силу бачити майбутнє і минуле, бо такі вміння дарував нам Бог, але навзамін є заборони, які ми не можемо переступити. Так і ви, нащадки воїнів-вовків. Я бачу, що тобі не можна класти слова на папір власноруч, тобі не можна кохати більше однієї жінки і не можна служити людині.
Хлопець замислився. Стара говорила дивні речі, не дуже зрозумілі. Але він відчував: це мудра жінка, і треба прислухатися до неї. Запам’ятати її слова.
- Дякую... але... як то - не служити людині? Всі комусь служать, так заведено. І я, як козаком стану, маю служити отаману хоча б.
- Служінню віддають не тільки руки та вміння, а й душу і серце. Служи іншим людям лише руками та вміннями, а душею та серцем - лише своїй землі, своєму народові та Богові. І тоді ніхто зі смертних світу не буде мати влади над тобою, ти знатимеш наперед наміри людей, і будеш вільний сам обирати собі, з ким тобі йти.
Іван кивнув:
- Здається... я зрозумів. Дякую, тітонько.
Поліз за пазуху, дістав хустинку, розгорнув:
- Візьміть ось дукач - його дали мені в дорогу мати. Це з її намиста.
Циганка усміхнулася знову:
- Та ні. Ти ж мені ось грошика поклав, то й досить з мене. А цей дукач збережи, подарунок матері - найкращий оберіг.
Коли Іван повернувся до багаття, старий циган спитав його:
- Багато, бачу, розповіла тобі Радка. Не забудь її слів, вона мудра жінка і ніколи не помилялася.
- Не забуду, спасибі, - вдячно вклонився Іван.
Перед тим, як вкластися спати, він зрізав із конячого хвоста трохи волосіні, швиденько заплів шнурочок і привісив на нього срібний дукачик з материного намиста.
Вранці цигани поїхали своєю дорогою, а Іван та Пилип - своєю. До Січі було вже недалеко, вже чутно було в повітрі вологість від Дніпра, вже віддалено шелестів ліс Великого Лугу, а там трохи берегом до переправи - і вже Базавлуцька Січ.

URL
2016-08-03 в 11:12 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Через Великий Луг до острова Базавлук

У ті роки Січ стояла на острові Базавлук, у тому місці, де в Дніпро впадали річки Базавлук, Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Сам острів був достатньо великий, щоб побудувати на ньому ціле місто. Козаки добряче укріпили його валами, частоколами та вежами, на частоколі стояли гармати, а з високих веж вартові бачили дуже далеко. Навкруги цієї місцини були плавні та ліс із численними дніпровськими протоками, де вже знайшли свою смерть ті, хто намагався знищити цю козацьку фортецю.
Запорожці вважали Великий Луг власністю і дуже не любили, коли в ньому хазяйнував хтось інший. У цьому лісі у козаків були не тільки хутори-займища, а й різні військові споруди, що дозволяло їм у разі потреби положити багато ворогів ще на підході до Січі. Ліс же був джерелом матеріалу для будівництва на самому острові.
Крім цього, Великий Луг ще й годував Січ. Тут водилося безліч птаства, жили вепри, олені та інші звірі, на розчищених ділянках добре родили жито і овочі, на лісових галявинах були пасіки. Усього того, що давав Великий Луг, січовикам вистачало не лише для себе, а й на продаж. Жито, хутра, мед, віск, поташ, деревне вугілля, риба, бита птиця і м’ясо лісових звірів, овочі, лісові ягоди та гриби звідси продавалися іноді й на ярмарках Поділля, Наддніпрянщини і Слобожанщини.
Дістатися острова Базавлук було непросто навіть тому, хто знав дорогу. Дід Пилип і не став марнувати часу на самостійну подорож через ліс та протоки, а попрямував до найближчої засіки, де сиділа сторожова варта. Засіка стояла в лісі, на узвишші, під великим деревом. Власне, це була дуже старанно замаскована землянка: над землею виднівся лише двоскатний дашок, вкритий мохом та порослий травою, схований за кущами. Знайти його було непросто. Пилип пильно вдивлявся в зарості, відшукуючи певні прикмети, але землянку вартових знайшов Іванко. Неподалік від горбка з великим дубом він повів носом, безшумно втягуючи повітря, і тихо промовив:
- Діду, тут хтось куліш варить. Оно там, під дубом.
Пилип поглянув на онука, усміхнувся:
- Іч, який. Добрим розвідником будеш.
Підходячи до засіки, Пилип гучно проказав Христову молитву, і через кілька секунд долинув голос:
- Хто такий, чоловіче?
- Пилип Соловець, старий козак, їду на Січ з онуком, - відповів Пилип. Щось угорі, на високому дубі, зашелестіло, і звідти миттю спустився козак у вигорілих на сонці шароварах та сорочці. З кущів, що приховували землянку, виліз другий, зовсім молодий хлопчина. Старший козак, який спустився з дерева, сказав:
- Вітаю. Тож вам, мабуть, провідника треба, га?
- Саме так, козаче, - Пилип розправив вуса. - Як твоя ласка, то нехай джура проводить нас, бо я давно не був тут, вже, мабуть, і дорогу забув.
- Звісно, проводить, - кивнув козак. - Але то вже завтра зранку. Диви-но, сонце сідає. Давайте до нас, перепочиньте, Юрко он і куліш ізварив. Сьогодні добрячий, навіть із м’ясом, бо зранку гуску вполювали. Поїмо, а там поговоримо, розкажете, що на Вкраїні робиться, бо я все літо тут. Звати мене Петро Чорний. А хлопця твого як? - балакучий козак пильно глянув на Івана. Той чемно вклонився:
- Іван Дмитренко, а люди звуть Сірком.
- Чому таке прізвисько дали? Якесь собаче, - усміхнувся джура. Іван блимнув своїми жовтаво-сірими очами, але спокійно відповів:
- Бо вмію із собаками порозумітися. Жоден мене ще ніколи не кусав, а всі слухаються. І нюх у мене, як у собаки. До речі, куліш пригоряє.
Юрко пхикнув, але старший його товариш осудливо поглянув на нього, і сказав серйозно:
- То ти, хлопче, талановитий. Такі козаки нам потрібні. Це добре.
Він потяг носом:
- А ну, Юрко, йди-но знімай куліш, бо хлопець правий, я теж чую, що трошки вже пригоряє. А ви проходьте, припинайте коней, у нас тут і вівса для них трохи є.
Пилип із онуком пройшли крізь кущі до землянки, біля якої Юрко вже на великому пні, застеленому старим рушником, розставляв полумиски й кухлі. Сіли, помолилися, мовчки прийнялися за їжу, і лише коли спорожніли полумиски, козаки завели розмову. А Іван ліг на кошму у траві, дивився на вечірнє небо й думав над тим, що ж чекає його там, у Січі.

URL
2016-08-03 в 11:12 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Вранці зібралися в дорогу. Юрко впевнено вів їх ледь помітними стежками через ліс навпростець, і у полудень вони досягли Дніпрового берега. Там Юрко відшукав у комишах невеликого човна-довбанку:
- Чекайте тут, а я попливу сказати, щоб вам для коней плота пригнали.
Чекати довелося довгенько: спочатку Юрко, спритно вправляючись із веслом, переправився у довбанці через досить швидкий потік до острова, потім звідти відчалив великий пліт із чотирма козаками, які довгими жердинами вміло переправляли плота до берега.
Козаки привіталися, потім коней обережно завели на нього, надівши їм на голови ряднини, щоб не злякалися й не перекинули пліт. Юрко, сховавши довбанку в комишах, закинув на плечі мішок із пшоном, салом, сіллю, цибулею та порохом, і, помахавши на прощання, пішов собі у ліс. Плотогони одностайно відштовхнулися від берега жердинами і вивели плота на велику воду. Іванко з осторогою поглядав на ріку. Один із козаків посміхнувся:
- Страшно, хлопче? Ти хоч плавати умієш?
- Умію, - відказав Іванко. - Названий батько навчив. Але таку велику ріку бачу уперше, наші Клекотинь та Мурафа вузенькі та неглибокі.
- Так, хлопче, Дніпро - то велика ріка, - серйозно кивнув другий козак. - Не бачив я за своє життя більш могутньої, хоча бував і на Дону, і на Дністрі, і на Бузі, й на Одері з Віслою...
- Казали донці, що Волга більша, - додав третій козак, могутнім рухом жердини виганяючи плота на стрижень. - Напевне, то так. Але, як на мене, більш прекрасної ріки, ніж батько Дніпро, немає в світі.
Помовчали. Базавлук наближався. І лише коли пліт наштовхнувся на берег, дід проказав до Івана:
- Ти бачив лише один рукав Дніпра, Іванку. Згодом, дасть Бог, спливемо нижче Великого Луга, то побачиш його весь.

Січ Базавлуцька була побудована за простим планом - так, як з віку в вік будувалися військові залоги та фортеці. Обиралося високе місце, яке б панувало над місциною і дозволяло бачити все довкола. Викопували рови, насипали вал і ставили міцний частокіл. Деревини на берегах Дніпра було багацько, тож козаки не жаліли: Січ було обнесено здоровенним частоколом із великих, міцних стовбурів, загострених зверху. У плані вона нагадувала неправильний шестикутник, по кутах якого стирчали високі вежі із товстих колод із майданчиками, обнесеними загорожами, із бійницями нагорі. Дахи цих веж були зроблені з ґонту та вкриті мохом - задля того, щоб не так просто було їх підпалити. На майданчиках і на стіні стояли гармати, постійно чатувала варта.
В центрі Січі був великий майдан, на якому вирувало все суспільне і політичне життя. Тут обирали курінних, кошових і старшину, тут жеребкували щовесни на розподіл літніх займищ та хуторів, і щоосені - зимівників та мисливських угідь. Тут святкували, і тут чинили суд та покарання, влаштовували ярмарки.
Довкола майдану йшли інші будівлі Січі. У першому, внутрішньому колі, стояли: церква, зброярня, хати старшини - кошового, писаря, осавулів та інших, також священиків будинок, школа та господарські споруди. Був і шинок. А під самими стінами стояли казарми-курені - великі довгі одноповерхові хати, в яких жили запорожці. На відміну від хат для старшини та кошового, які будувалися з саманної цегли або з дубового брусу, курені були дуже прості і робилися силами, власне, самих козаків, які той курінь і складали. Спочатку обране місце забивалося глиною, робився прямокутний майданчик. Потім ставили стіни з паль, обвитих верболозом так, щоб між плетеними стінками був проміжок не менш ніж на ширину долоні. Цей проміжок забивався глиною, змішаною з соломою. Власне, так будували хати селяни Наддніпрянщини, хіба що різниця була в тому, що селяни стіни ззовні покривали ще одним шаром глини та білили, а запорожці тим не переймалися і набивали на стіни кінські шкури, щоб захистити споруду від просочування вологи та від вогню. Згодом, щоправда, такі не дуже надійні споруди замінялися на добрі, міцні, з деревних колод.
Хати, де жила козацька старшина, були більш чепурні, ніж звичайні курені. Але й вони виглядали доволі просто. Взагалі, докладали великих зусиль лише при спорудженні фортифікацій та церкви. Все інше будувалося нашвидкуруч, але міцно і вправно.
Той рік був для Базавлуцької Січі вже двадцять п’ятим роком її існування, тож там на той час залишилося мало куренів, зроблених з верболозу. Козаки потроху перебудували їх на кращі хати, та й взагалі добряче облаштували всю Січ.
Дід Пилип полишив Базавлуцьку Січ ще новою, недавно побудованою, у його пам’яті вона тоді ще пахла свіжозрубаним деревом та вологою глиною. А повернувся у добру багату фортецю із висрібленими дощами й сонцем дерев’яними стінами, з бляшаною маківкою церкви і сяючим позолотою хрестом на ній. Іванко дивився на все це широко розплющеними очима. Пилип, заходячи у хвіртку в частоколі, зняв шапку:
- От, онучку, дивись. Це Січ. Це тепер твій дім... і мій дім. Двадцять років тому я пішов звідси, як почув, що помирає твоя бабуся, моя невістка Оленка, що залишається сама по ній сиротою Марічка. І не думав, не мріяв уже повернутися...
Дід замовчав, і попрямував на майдан.
Як не дивно, Пилипа Соловця майже одразу впізнали. Кілька старих козаків, які придивлялися до товарів на ятці мандрівного торговця, побачили його і підійшли:
- Невже це Соловець? Ти диви, ми й не думали тебе вже побачити!
Козаки почали обійматися. Нарешті один із них, наймолодший, але також сивий та зморшкуватий, підкрутив довгого вуса:
- То ж ти нащадка привів, га? Марусин?
- Еге ж, - хитнув головою Пилип. - Нашому роду нема переводу, хоча б і через жінок. Ти ж пам’ятаєш мою Марічку? Була б хлопцем - мабуть, стала б щонайменш курінним. А це її старшенький. Батько його загинув ще до його народження, Дмитро Вовк, чи знали?
- Авжеж, - пригадав один із козаків. - Пам’ятаю Вовка, справний козак був, ще й чаклувати вмів. А що, малий до того здібностей не виявляє?
Пилип зиркнув на старого товариша:
- А що, ще є кому такого навчити, га?
- Є, є, - посерйознішав козак. - Ще живі Ілля Горлоріз та Семен Травник. І учень у них один є вже. Приймуть і твого. А сам як, залишишся чи додому?
- Я вже дома, браття, - усміхнувся Пилип. - Хочу тут і померти. Ну, давайте, ведіть нас спершу до Горлоріза та Травника, а потім у наш курінь.

URL
2016-08-03 в 11:12 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
У джурах. Козацька наука і таємниці характерників

Відтоді почалося для Івана нове життя. Дід Пилип влився в свій курінь, де щовечора сидів біля печі разом із такими ж старими дідами, ділився з молодими козаками історіями зі свого життя і слухав оповіді інших. Іванко часто бігав до діда - було цікаво послухати те, чого раніше від нього ніколи не чув. А удень він разом із Олексою Маківкою опановував непросту науку.
Взагалі-то на Січі була школа для козацьких дітей, там учили письму, мовам, іншим наукам. Ілля Горлоріз спробував запроторити туди й Івана, але той відверто розказав про пророцтво старої циганки. Січовик-характерник задумався, дивлячись на хлопця з-під чорних кущуватих брів:
- Це серйозно. Але ж бути неписьменним для козака такого славного роду не годиться. Ти от що. Ходи до школи, слухай, що розказують, а я панотцеві та дяку скажу, щоб писанням тебе не мучили. А читати, думаю, навчити тебе можна. Бо то ж не «слова складати власноруч».
Так і повелося. До школи хлоп’ята ходили у четвер, п’ятницю та суботу. В інші дні в них була своя наука. Вранці, ще вдосвіта, Горлоріз виганяв усіх хлопців бігати босоніж, голими до пояса. Треба було оббігти тричі весь майдан, а потім скупатися в дніпрових водах. І так щодня, хоча дедалі ставало холодніше. Після цього старші козаки учили їх битися на шаблях, вправлятися з ножами, битися без зброї, учили стріляти з луків та пістолів та навіть кидати каміння. А Іваном та Олексою займалися особисто Горлоріз та Травник. Горлоріз усім показував, як маскуватися в лісі серед кущів і трав, читати сліди, як ховатися в очереті й дихати через комишину. А юних характерників до того ж учив безшумно дихати та повзати у траві так, щоб жодна билина не ворухнулася неприродно, учив розпізнавати голоси птахів та читати книгу природи, незрозумілу іншим. Учив особливим прийомам бою, і таким навіть, які потребували не тільки фізичної сили та спритності, а й уміння відчувати вади і слабкі місця супротивника, передбачати його дії.
Увечері за хлопчаків брався Семен Травник і вчив розпізнавати трави і знати їх цілющу або руйнівну силу, учив лікувати і труїти, а також і такому, про що доти сам Іван лише у казках чув.
Коли настала глибока осінь і вже облетіло листя з дерев, Травник звелів хлопчакам, які училися характерницьким «наукам», збиратися:
- Підемо у ліс, на зимівник. Бо те, чого я буду вас вчити, не треба бачити іншим.
Вони зібрали харчів, взяли кілька овечих шкур і теплий одяг, і переправилися через протоку до берега. Там Травник довго вів їх лісовими стежками уздовж берега Чортомлику, аж поки дійшли до невеликого яру. У тому яру була збудована хатинка-землянка, де вони і оселилися, як сказав Травник - до Різдва.
Ніхто з інших джурів не знав, чому і як учили там двох юних характерників, але всі зазначили, що хлопці, які повернулися після Різдва на Січ, змінилися. Стали більш мовчазні, в очах було щось дике, потаємне, а в збройних справах вони не тільки не відстали від інших, а навпаки, перевершували їх. Хлопці почали відсторонюватися від юних характерників, дехто навіть побоювався, але Іванко не переймався тим.
Після Різдва на Січ повернулися запорожці, які ходили із Сагайдачним на Москву. Вони привезли багату здобич і королівські гроші, а також звістки про те, що Сагайдачний тепер - гетьман, і про те, що про морські походи на турків треба забути, бо така воля польського короля. Це особливо обурило козаків, і старші запорожці зимовими вечорами збиралися обговорити, що робити далі. Джури на таких зборах сиділи мовчки у кутках і слухали. Кожному хлопцеві кортіло піти у такий похід - адже це не тільки здобич, а й слава. Скільки пісень складають кобзарі про тих, хто ходить морем на чайках бити бусурменів!
Але поки що козаки дотримувалися королівського наказу -- принаймні до літа

URL
2016-08-03 в 11:13 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Перший морський похід

Весна 1619 року на Січі ознаменувалася спробою обрати нового українського гетьмана. Невдоволені забороною морських походів та пропольською політикою Сагайдачного, запорожці зібралися, щоб рішенням спільноти позбавити його цього звання. Але Сагайдачний, прекрасно усвідомлюючи, що основна його сила - це запорозькі козаки, поспішив їх запевнити, що він не дуже прислуховується до порад польських посланців, і негласно дозволив їм знову виступити у морські походи. Таке рішення Сагайдачного, яке йшло врозріз із польською тодішньою політикою, було, скоріше за все, зумовлене тим, що польський уряд не спішив виконувати обіцянки, які давав гетьману минулого року. Ображений гетьман вирішив нагадати королю про велику силу запорозьких козаків.
Звістка про можливість знову піти у морський похід розійшлася між козаками, і вони почали прибувати на Січ.
Молоді джури дуже хотіли й самі взяти участь у поході, тож охоче стали допомагати старшим козакам лагодити «чайки», готувати зброю. Був серед них і юний Сірко. Він трохи вагався, чи приймуть його козаки у ватагу. Але сумніви були безпідставні: молодого джуру, за яким уже закріпилася репутація природженого характерника, охоче прийняли до того ж куреня, в якому був Пилип Соловець, а колись і його батько, і він разом з усіма готувався до свого першого походу під керівництвом свого прадіда. Сам Пилип не міг вже піти в морський похід - старечі суглоби не любили надмірну вологу, але серцем і душею був із молоддю. Охоче розповідав джурам про всі козацькі морські премудрості, давав слушні поради, як себе вести в бою.
Козаки того року не стали будувати нові «чайки» для морського походу, вирішили, що вистачить і тих, що є. Але й ті треба було привести до ладу. Тож запорожці завзято почали ремонтувати свої бойові човни, які до того зберігалися у невеличкій затоці неподалік острова, закопані в пісок. Молоді хлопці-джури відкопували човни і витягали на берег, де вже обізнані в цій справі козаки бралися за тесла, сокири та молотки. Чистили дерев’яні колоди-основи, набивали нові дошки на борти, лагодили сидіння, обтягували борти липовою корою. Джури робили найбільш неприємну, хоч і фізично не дуже важку роботу - смолили борти.
За три тижні запорожці підготували до походу сто п’ятдесят «чайок». Це було не так багато, як у минулі роки, коли через Чорне море ходив Сагайдачний, але і немало. В кожну «чайку» могло сісти до сімдесяти людей, і ще було багато місця для вантажу. Вантаж був суто похідний: трохи харчів, дуже багато зброї і набоїв, запасний теплий одяг, на кожен човен - два фальконети і знаряддя для них. Крім того, кожен козак мав мати при собі власний запас їжі (зазвичай - сухарі, в’ялене м’ясо та риба) і зброю.
Після Великодня, наступного дня козаки посідали в «чайки» й попливли Дніпром униз. За стрімкою течією човни йшли швидко, тільки й треба було час від часу правити, щоб не зносило до берегів. Поки йшли Великим Лугом, можна було бути спокійними: татари тут бували дуже рідко. Під вечір за корму кидали невеличкі сітки, набирали риби. На ночівлю ставали на островах, припасів особистих не чіпали, брали тільки те, що було призначене для всіх. Варили юшку з упійманої ввечері риби, вечеряли і, виставивши варту, лягали спати.
Іванко разом із двома іншими джурами сидів у отаманському човні, і їхнім обов’язком якраз і була риболовля, а потім - приготування юшки. Коли пристали на першу ночівлю, козаки заходилися ставити намети, а хлопців направили до роботи - розкладати багаття, чистити рибу, варити куліш та юшку. Джура Тарас витяг сітку й сунув її Іванові як наймолодшому:
- Іди-но чистити. І дивись - добре, щоб луска не втрапила в казан, - а сам приліг на білому піску, зовсім не збираючись нічого робити у найближчі півгодини.
Іван забрав рибу, смикнув плечима:
- Не бійся, дядько Горлоріз добряче навчив з ножем поратися. А ти б з хлопцями скоріше б набрав хмизу та розпалив багаття, бо скоро дощ буде, залишимося всі без гарячої вечері.
Тарас пхикнув:
- Ти ще мені розповідатимеш, що я робити маю. Іди, попихач малий. Риба чекає.
Другий джура, Лесь, засміявся. Вони обидва не любили Івана, бо самі були дітьми козацької старшини, а Іван - син якогось там рядового запорожця. Не любили його й за те, що був незвичайний, умів розуміти коней та собак, та й взагалі мав якісь нелюдські здібності.
Іван промовчав та й пішов собі далі берегом, сів на колоді й вправно почав патрати й чистити рибу, лише луска летіла у воду. Швидко закінчив, поклав все у казан та відніс у табір. Там вже напинали намети, і появу джури з повнісіньким казаном чищеної риби зустріли схвально - їсти хотілося всім. Але, як Іван і підозрював, Лесь та Тарас досі не розпалили багаття. Зітхнувши, він поставив казана на траву та й пішов у зарості.
Острів був великий, але низенький, навесні його заливало водою, тож зимовищ тут не було, та й мисливських та рибальських займищ теж. Козаки якщо і припливали сюди пополювати, то лише на кілька днів, тож не переймалися облаштуванням стоянок. Дерев тут росло чимало, але все те були самі верби. Унизу острів заріс густими кущами верболозу. Навесні, у повінь, сюди припливали січові ремісники - різати лозу на плетіння кошиків та іншого начиння, бо лоза тут була гарна, міцна й довга. А коли вода спадала, ніхто до самої осені сюди не приходив - хіба що ставали на перепочинок під час подорожі по Дніпру. Зарості були дуже густі, продиратися крізь них було важко, але Іван спішив - чуяв, що скоро буде гроза. Небо хоч і було ясним, але у повітрі відчувалася ледь помітна важкість, природа зачаїлася перед бурею. Іван давно вмів передбачати погоду не лише за всім відомими прикметами, а й за дрібними ознаками, які бачать не всі. Дядько Травник навчив розуміти дихання природи, «мову» дерев і трав, і тепер Іван відчував, що з північного заходу йде буря. Тут, унизу, під вербами, вітру не було чутно зовсім, але якщо придивитися уважніше, то видно, як тріпоче листя на верхівках, як тривожно хитаються тонкі вербові віти.
Він швидко набрав великий оберемок хмизу й повернувся у табір. Казан стояв де стояв, Тараса і Леся не було видно. Козаки вже закінчували ставити намети, пішли витягати човни на берег. Іван вибрав підходяще місце, розклав багаття, викресав вогонь. Коли багаття прогоріло достатньо, щоб можна було ставити казани, з’явився десятник Палій. Побачив одного Івана, здивувався:
- То що, Сірко, ти тут сам вовтузишся? А де Лесько з Тарасом?
Іван знизав плечима, і поставив казан із водою на юшку. Десятник пильніше придивився до нього:
- Що, знову хлопці вирішили все на тебе спихнути? Чого не сказав?
- А навіщо, дядьку Палій? Юшка від того сама себе не приготувала б швидше. А треба ж було поспішати, бо як сонце зовсім сяде, налетить буря.
Палій уважно придивився до нього:
- Буря? Ти певний?
- Авжеж. Відчуваю просто, - Іван кинув рибу у казан. Палій мовчки відійшов до інших козаків, щось їм сказав, і вони розійшлися, заходившись кріпити намети, а один пішов сказати про бурю іншим учасникам походу. Незабаром з’явилися Тарас і Лесь, неквапливо несучи невеликі оберемки хмизу. А в Івана на вогнищі вже кипіла юшка, поряд булькав куліш.
- Поспішаєш вислужитися, собачий сину? - Тарас кинув хмиз поряд так, що тріски полетіли в Івана. Той ухилився, спокійно помішав у казані, й нічого не сказав. Тільки поглянув на Тараса своїми жовтаво-сірими очима. Тарас від того погляду проковтнув чергову образу і мовчки став ламати хмиз. Лесь, відчуваючи, що щось не так, поспішив піти у човен за рогожами. Раптом із сутінок з’явився Палій, поклав руку на плече Тарасові, аж той здригнувся:
- Хлопче, незабаром ми на турків підемо в одній «чайці». Вам із Іваном треба буде подавати та заряджати нам пістолі у морському бою, а на суходолі разом із усіма битися. Ти й там будеш все на нього скидати? Загинеш сам, загубиш інших. Якщо не любиш когось, то хай так, твоя справа, але не в поході. Ось поки ми ще не покинули Великий Луг, то виклич Сірка на кулачки, та й край. Хто переможе, той і правий.
Сірко посміхнувся, Тарас з лиця зблід. Палій оскалився в хижій посмішці:
- Що, страшно з характерником, хай і молодим, битися? Га? Отож. Добре, хай Іван готує вечерю, а ти - ходімо зі мною, треба човни прив’язати, бо вночі буде буря.
Правильно відчував Іван: вночі таки закрутила буря, та така, що на острові ламалися старі верби, а намети ледь не поздувало. Зате вранці ставлення Тараса і Леся до нього суттєво змінилося: вони зрозуміли, що він таки справжній характерник і краще його не ображати. Тож відтоді намагалися робити всі джурові справи швидко і самі. Але розмовляти із Сірком також побоювалися. А він і не ображався, був замкнений у собі, думав лише про те, як воно там буде, у морському поході...
Незабаром вийшли з протоків Великого Лугу на Дніпро. В Івана аж дихання попервах перехопило: така велич відкрилася йому. Могутній Дніпро котив свої води між степів, широкий, повноводний.
Побачивши Іванове захоплення, Палій усміхнувся:
- Постривай, ще море побачиш. От де сила...
До моря було недалеко, вже відчувалася його близькість - ледь чутно в повітрі пахло солоною водою та водоростями. Вітер дув з півдня. Це було не дуже на руку козакам - вони б бажали навпаки, північного вітру, щоб налагодити на «чайках» вітрила й швидко перетнути море. Але відкласти похід і почекати підходящого вітру ніхто не запропонував: кожна година була на вагу золота, бо поява численної кількості «чайок» в нижній течії Дніпра дуже скоро стане відомою татарам, і тоді з Дніпровського лиману буде не вийти. Вся перевага козаків у їхніх морських походах - у швидкості, несподіваності. Отже, треба йти на веслах.
У лимані зупинилися на короткий відпочинок і заразом нарізали очерету, нав’язали з нього великих оберемків, які навісили по бортах «чайок» - щоб додати плавучості та зробити їх безшумними. І дійсно, плюскіт хвиль згасав у зв’язках очерету, і «чайки» уночі, та навіть удень проти сонця могли підійти непомітно до турецьких кораблів. А ще очеретяні оберемки захищали човни від куль та фальконетних зарядів, і навіть якщо проломляться борти, очерет допоможе втриматися на воді.

URL
2016-08-03 в 11:14 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Чорне море

Місце, де закінчувався дніпровський лиман та починалося море, було видно по тому, як змінювався колір води. Морська вода була темна, якась синьо-свинцева. Іван, побачивши те, зрозумів, чому море прозвали Чорним - за колір води. І ще, мабуть, за горе людське, що на цьому морі спричиняли одні люди іншим споконвіку. Але... море не винне, винні люди. А море - просто море. Іван дивився у морську далечінь, і це незвичайне видовище захоплювало його. Стільки води, краю і кінця не видно! Високі хвилі, а там, під тими хвилями - страшна безодня...
- Он воно яке, Чорне море! Аж дух забирає! - захоплено сказав поряд з ним Лесь. Козаки, які бачили море далеко не вперше, засміялися, а отаман промовив:
- Не дивіться, хлопці, що воно чорне та велике, ми, з Божою поміччю, перейдемо його за два-три дні, славно погуляємо у турків та й повернемося назад, зі здобиччю та славою. Нумо, хлопці, за весла, правимо на південь!
- Кажуть, синопський паша перестав боятися запорожців, відбудував собі знатний палац на березі морському! - додав один з козаків, Гнат Карпенко. - Покажемо йому, що рано заспокоївся, чортів син!
Козаки засміялися, взялися за весла, і «чайки» швидко вийшли на морський простір. Вітер був зустрічний, але недовго: вже надвечір змінився спочатку на північно-східний, а потім на північний. На «чайках» поставили щогли, напнули вітрила, і козацька флотилія пішла морем до Туреччини.
Вночі всі, крім кількох гребців та стернового, полягали спати. Не спав лише Іван. Лежав на рогожі, дивився у небо, де стрімко летіли хмарки, час від часу приховуючи місяць.
Перший морський похід! Взагалі перший воєнний похід для нього. Як воно все буде? Чи повернеться він зі славою, чи залишиться назавжди лежати в чужій землі, чи, може, море забере його? Іван думав про це, і зрозумів: страху немає. Більше того, в нього раптом виникла тверда упевненість, що він повернеться, що похід буде легкий, і з їхньої «чайки» ніхто не загине. А для нього самого це буде лише початок великого і довгого шляху.
«Батьку, чи знав ти, яка мені судилася доля? - думав Сірко. - Мабуть, здогадувався. Якщо був характерником, мав відчувати, недарма був певен, що народиться син. Ех, батьку, якби ж ти був живий, ми б зараз разом неслися б у цій «чайці» через море...»
Потім він подумав, що його вітчим також міг бути з ними, якби не рана, що змусила його покинути козакування й стати крамарем. Згадав і матір, і братів. Стало йому сумно, і захотілося хоч одним оком поглянути, як вони там живуть. З цією думкою і заснув.
Снилося йому, що він - старий пес Сірко, який лежить на ганку рідної хати, на м’якій підстилці. І слухає, як у хаті святкують. Із розмов людей йому стає зрозуміло, що хазяйка народила доньку. Йому стає цікаво, він піднімається на старі, негнучкі ноги і чалапає у хату. Піднімає голову, щоб добре роздивитися, і бачить багатий стіл, гостей, на чолі стола - щасливий Павло, вже п’яний і дуже веселий. З сусідньої кімнати чутно повискування немовляти, і Сірко спішить туди, подивитися на власні очі.
Там на високому ліжку, застеленому дорогими ковдрами, на подушках лежить Маруся, а на руках у неї - маленький згорточок, який вона ніжно притискає до грудей. Обличчя Марусі сяє щастям. Сірко давно не бачив її такою - пам’ятає худу, сумну жінку, виснажену довгою хворобою, а тут - молода, красива, повновида. Поряд із нею на ліжку сидять Максим та Нестор, із цікавістю розглядають сестричку, просять мати дати її поколисати. Нарешті Маруся віддає дитинку Максимові, той кладе її в колиску, і хлопчаки починають качати її, приспівуючи колискову.
Старий пес тихцем вийшов з кімнати і знов улігся на свою підстилку.
А у човні посеред моря прокинувся джура Іван Сірко і глибоко замислився. Те, що він бачив уві сні, - чи могло воно бути правдою? А чом би й ні. Семен Травник казав йому, що уміння бачити уві сні чужими очима - це один із талантів характерників, але мало хто вміє, сам він - ні, і навчити не зможе. Тож виходить, Сірко сам цьому навчився? Ех, якби ж той сон був правдою! Так добре було б знати, що мати одужала, що в нього тепер є сестричка! Втім, перевірити неважко. Треба лише повернутися з походу на Січ, а звідти з’їздити додому. І тут Іван конче упевнився: похід буде вдалий, він повернеться. Інакше просто не може бути!

URL
2016-08-03 в 11:17 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Набіг

Море перейшли спокійно, не трапилися їм на шляху ані татарські галери, ані турецькі. Запорожці раділи цьому: значить, вдасться підійти до берега зненацька. Вони не боялися сутичок на морі, бо хоча «чайки» й були невеликими порівняно з галерами, у прямому протистоянні дуже часто шанси були на боці козаків.
Коли вже було не так і далеко до берега, кошовий дав наказ зупинитися і чекати, коли сяде сонце. Адже у сутінках можна підійти майже до самого берега непомітно.
Так і зробили: коли сонце щезло за обрієм, козаки знов взялися за весла і швидко пішли до берега. Вигребли на безлюдний берег, витягли «чайки» і, полишивши їх під охороною кількох десятків бувалих козаків та молодих хлопців-джур, пішли на вечірнє місто. І хоч палацу паші не було видно, та ніхто тим не переймався: знатну здобич візьмуть і так, а паші буде непереливки все одно, адже йому перед султаном відповідати. А на стамбульському престолі сидів вже не кволий безумний Мустафа, а злий Осман, який розпочав своє правління численними стратами можновладців, які дозволяли собі навіть не те що красти з державної кишені, а просто недбало ставитися до своїх обов’язків. Отже, якщо запорожці погуляють на березі, наберуть здобичі, попалять досхочу і звільнять християнських бранців, синопський паша може й голови позбутися.
Про це молодим джурам розповів Палій, якого теж залишили вартувати «чайки». Сам козак вочевидь обтяжувався цим обов’язком, але так вирішило жеребкування.
- А що, дядьку Палій, султан не пошле натомість військо на Вкраїну? - поцікавився Лесь.
- А хтозна. Втім, думаю, що він послав би військо, як захотів би, незалежно від наших дій, - хитнув головою Палій. - Знаєш, чому собака собі дупу лиже?
- Чому? - розгубився Лесь, а Сірко і Тарас захихотіли.
- Тому що може. От так і султан. Військо є, то послати його він може коли завгодно, хоч би ми тихо сиділи й не висовувалися. То ж чого тоді сидіти, якщо можна досхочу турків бити? - сказав Палій, між тим пильно вдивляючись навкруги. - А ви що сидите? Теж дивіться, чи не йдуть сюди турки. Як не вбережемо «чайки», то всім біда.

Але щастя було на боці козаків: цілу ніч запорожці гуляли у Синопі, палили передмістя, не зустрічаючи ніякого спротиву. Міська залога з переляку забилася у фортецю, і лише зрідка пострілювала звідти з гармат. Козаки розуміли - то ненадовго, ясно ж, що послано гінця до найближчої фортеці, де є велика яничарська залога. Тож часу небагато, лише до ранку.
Як почало сходити сонце, на березі, де стояли «чайки», з’явилися козаки. Вони тягли здобич і поранених з убитими. На щастя, убитих було всього п’ятеро, а поранених - десь двадцять. Разом із козаками йшли і звільнені бранці, з півсотні людей. Козаки швидко спустили «чайки» на воду, поскладали здобич, посідали в них і почали щосили відгрібати від берега.
Було чого поспішати: ті, хто бачив добре, вже помітили на обрії білі вітрила галер. Сірко нарахував вісім, про що й сказав отаманові. Той збив шапку на потилицю:
- Вісім? Вітрил чи галер?
- Галер, - сказав Сірко. - Йдуть дуже швидко.
- Холера. А ну, всі, хто може, на весла, а ви, хлопці, - зброю заряджати.
Поряд із Сірком Лесь, заряджаючи пістолі, пробурмотів:
- Отак хіба ж слави здобудеш, якщо від ворога бігати...
Те почув Палій:
- Не мели дурниць. Від ворога не бігаємо, але й на рожен не премося. Бо якщо здохнеш - нащо тобі та слава? Тож сиди мовчки і заряджай. Без бою не буде, не турбуйся. Краще помолися, щоб не вбили, бо що я тоді твоїй матері скажу?

URL
2016-08-03 в 11:19 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Морський бій

Галери догнали їх опівдні. Першою йшла велика галера зі смугастим, червоно-білим вітрилом і довгим штандартом якогось аги. Сірко нарахував на ній двадцять гармат. Галера здавалася такою великою, що ставало лячно. Але... хлопця знов охопило відчуття, що все буде добре. Він перестав боятися, і знов придивився до галери. Їхня «чайка» йшла однією з останніх, і тепер виявилася найближчою до галери. Інші «чайки» вже розвернули весла і пішли назад - стало зрозуміло, що без бою не обійтися.
Сірко, мов зачарований, дивився на рівненький, великий ряд галерних весел. Палій, припавши до фальконета, крикнув:
- Веслуйте трохи праворуч. О, добре! Ну, з Богом!
Він підпалив ґніт.
Жахнув постріл, «чайка» здригнулася, її огорнув пороховий дим. Але незважаючи на це, вистрелив і другий фальконет, за ним - обидві ожиги.
Заряди картечі вдарили по веслах галери. З інших «чайок» також вдарили гармати.
Вітер почав зносити дим, і Сірко, швидко заряджаючи ожигу разом із Лесем і Тарасом, побачив, що ряд весел на галері розпався, замість деяких стирчали уламки, частина фальшборту також була відсутня, а одне з двох вітрил обвисло. Галера суттєво уповільнилася.
На інших «чайках» також не гаяли часу, і поки джури заряджали фальконети й ожиги, козаки гатили з рушниць і самопалів, намагаючись поцілити в людей на палубах.
З галер намагалися відповідати - і з гармат, і з рушниць, але «чайки» були надто низькі, і ядра та кулі пролітали над ними або не долітали до них. Втім, небезпека була, і треба було підійти ближче, так близько, як тільки можна, щоб від галерних гармат не було ніякої користі.
Від нових пострілів із фальконетів та ожиг дуже скоро все знов затягло пороховим димом, було важко дихати й нічого не видно. А бій закипів між тим з подвійною силою. «Чайки» підібралися ближче, галери вже погано маневрували, бо весла були здебільшого обламані, та й гребці-невільники не дуже охоче веслували, хоча наглядачі й лупили по їхніх спинах канчуками. Гребці розуміли: чим швидше запорожці візьмуть галеру на абордаж, тим менше їх, гребців, загине, тим більший шанс отримати нарешті волю. Розуміли те й наглядачі, тож шматували спини рабів, не жаліючи сил.
Коли «чайки» наблизилися до галер майже впритул, запорожці, обвішані зброєю, із сокирами та гаками в руках кинулися на абордаж. Вони вправно лізли по бортах галер на палубу, і там рубилися з турками. Вбиті падали за борт, і дуже скоро вода навколо галер стала червонястою.
У «чайках» залишалися стернові, джури й визволені полонені, завданням яких було підтримувати козаків стріляниною. Сірко вже й лічити перестав, скільки пострілів він зробив, скільки пістолів зарядив. Бій захопив його, він не думав про можливу смерть, взагалі ні про що не думав. Йому здавалося, що пройшов у бою весь день, і коли зненацька все стихло, дуже здивувався, побачивши, що не так і низько опустилося сонце.
Турки, зіткнувшись з таким шаленим спротивом, не витримали. Чотири галери втекли, і запорожці не переслідували їх. Їм вдалося захопити інші чотири галери, але вони були в поганому стані, з потрощеними веслами і побитими вітрилами. Користі з них не було ніякої, тож запорожці розкували всіх невільників, перерізали всіх турків, забрали з галер зброю, припаси та цінні речі, розсілися знов по «чайках», а покинуті галери підпалили. Не хотілося полишати захоплені в кривавому бою кораблі, але довелося. Не було часу переставляти вітрила і лагодити весла.
Коли відгрібали від галери, що вже зайнялася полум’ям, курінний отаман у Сірковій «чайці» сказав:
- Сподіваюся, цей вогонь побачать із самого Синопу. Хотів би я подивитися, як синопський паша буде перед султаном виправдовуватися. Кажуть, султан хоч іще й хлопчина, але злий як сто чортів.
- Сяде паша на палю, - хмикнув Палій, затягуючи зубами пов’язку в себе на руці - у бою черконули його ятаганом. - Втім, собаці – собача смерть.
Звільнені галерні раби зареготали, а потім взялися за весла. Уперше за багато років вони гребли з радістю - бо були вільні й пливли додому.

URL
2016-08-03 в 11:20 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Дорога додому

Море перетнули без пригод, увійшли в Дніпровський лиман надвечір. Погода стояла добра, вітру майже не було, на дощ начебто не збиралося, але Сіркові щось муляло. Його наставник, Семен Травник, навчив його серйозно ставитися до подібних відчуттів, і Сірко намагався розібратися, що ж саме його непокоїть.
Коли витягли на берег «чайки» і стали табором на перепочинок, він відійшов від усіх, пішов у прибережний степ, щоб побути самому. Тарас і Лесь, змушені удвох готувати вечерю, невдоволено буркотіли:
- Ну от, пішов гуляти, а нам тут працюй...
- Угу, ніби він не такий самий джура, як ми, га? Тьху, ненавиджу рибу чистити...
І так вони бурмотіли собі під ніс, аж поки Палій не обірвав їхні скарги:
- Не верзіть дурниць. Сірко - характерник, чи забули? Якщо пішов сам, то так йому треба. Краще потурбуйтеся, щоб йому залишилася миска кулешу. Бо щось мені здається, він чаклувати пішов.
Палій почав набивати собі люльку. Інші козаки з їх куреня розсілися навколо багаття. Звільнені ними бранці чемно всілися трохи осторонь, чекаючи на вечерю. Курінний отаман сунув ложку в куліш, зняв пробу:
- Добре. Молодці, хлопці. Ну, роздавайте страву. І хай мене грім поб’є, як я до рота візьму сушену рибу раніше, ніж піду в наступний похід через море. Тьху, краще б вже нічого не їсти, ніж ту тараню гризти.
Лесь з поклоном подав отаманові полумисок з кулешем і великий корець з юшкою. Тарас подав страви Палію і стерновому, потім хлопці обнесли їжею інших козаків, після чого віднесли казани до бранців, не забувши відкласти собі та Сіркові.
Коли повернулися до багаття і зайнялися вечерею, Лесь не витримав:
- Дядьку Палій, а ви думаєте, що Іванко вже вміє чаклувати, як справжній характерник?
- Хе, чи забув, як він бурю передбачив? - Палій пихнув димом, знов затягнувся люлькою. - Хлопчина - справжній характерник, хоч і малий ще. Весь у свого батька. Дмитро Вовк так прозивався не по-батькові, а тому, що вовкулакою був, як кажуть. Сам я не знаю, не бачив, але те, що він умів із тваринами розмовляти - знаю точно. Коня ніколи нагаєм не поганяв, із собаками домовитися міг, птахи лісові та степові йому все розповідали, що хотів знати. Мабуть, і син його теж щось таке вміє. Недарма люди його Сірком прозвали ще до того, як він на Січі з’явився.
У степу Сірко довго стояв по пояс у ковилі, дивився на обрій, де сходив місяць. Дивився, але не бачив ані блідих зірок, ані тонких хмаринок, ані місяця. Він увійшов у дивний стан напівсну-напів'яви, такий, як тоді, на морі, коли зумів побачити свою родину очима старого пса.
І зараз він увійшов у тіло коня. Невисокого, кошлатого татарського коника, вже стомленого, стриноженого. Він пасся на соковитому лузі у заплаві Дніпра, неподалік татарського похідного табору, і прислухався до розмов татарів. Підходив ближче до наметів, нашорошував вуха...
Кінь хотів жувати траву, хотів піти до ріки й напитися, йому було нецікаво слухати людські розмови, а Сірко не дуже добре міг упоратися з такою великою істотою, до того ж чужою. Тож, коли він прокинувся, лежачи на спині у ковилі, то відчув дику втому, голова була важкою, а тіло ломило так, немовби він цілий день таскав мішки з піском. Піднявся, ледь не впав знову. Довелося спочатку сісти і посидіти, приходячи до тями. Потім тільки поплентався до свого куреня.
Там вже було досить тихо. Спали колишні невільники й більшість козаків. Біля багаття сиділи Палій з курінним та цікаві Тарас і Лесь - їм дуже кортіло подивитися на Сірка, як той прийде. Він відчув на собі їхні погляди, здвигнув плечима. Сів біля багаття. Палій пильно глянув на нього:
- Щось таки побачив, га?
Сірко кивнув:
- Так. А... чи є що поїсти?
Йому дуже хотілося заїсти людською їжею присмак трави у роті.
Лесь поставив перед ним миску вже холодного кулешу, Сірко подякував і запхав у рота повну ложку. Проковтнув, і лише після цього сказав:
- Татари в степу, отамане. Не можу сказати, де саме, але десь на березі Дніпра, на тому березі. Приблизно чотири чамбули. На нас чекають, здається, отримали якось звістку про наш напад на Синоп. Як таке може бути, отамане?
Отаман усміхнувся похмуро:
- І про це мене питає хлопець, який щойно про тих татарів дізнався чаклуванням! Хоча, гадаю, в них характерників нема, а от поштові голуби - є. До того ж ми трохи затрималися з тими галерами. Добре, дякую тобі, хлопче. Піду розповім іншим.
Отаман пішов, а Сірко, похапцем доївши куліш, загорнувся в кошму і ліг спати. І ніякі сни йому не снилися до самого ранку.
Вранці козаки чинили раду. Отамани повірили словам молодого характерника беззаперечно - запорожці взагалі дуже серйозно ставилися до таких речей. До того ж і простий розсуд підказував, що після такого нападу, який вони вчинили на Синопське узбережжя, після знищення ними чотирьох турецьких галер турки просто зобов’язані навести татар на них. Та й минулий досвід говорив, що влітку татари часто ходять по берегах Дніпра і Дніпровського лиману - чатують на запорожців, що повертаються з морських походів.
Треба було підготуватися до татарського нападу. Взагалі, запорожці дуже часто, повертаючись із морських походів, закопували в прибережний пісок лиману «чайки» та ту здобич, що не боялася вологи, а поки вони це робили, невелика частка найбільших розбишак знаходила в степу татарський табун і забирала його. Козаки сідали на коней і швиденько мчали степом на північ, до Великого Лугу. Часто розділялися на кілька загонів, щоб ввести татар в оману. Потім поверталися по «чайки» і здобич вже набагато більшим числом.
Але зараз гаяти час на закопування човнів та здобичі було небезпечно. До того ж татари попереджені, і скоріш за все в степу навкруги нема жодного табуна, який можна було б відбити. Можна, звісно, самим знайти тих татарів, яких бачив у своєму видінні молодий характерник, і напасти зненацька. Така думка викликала бурхливе обговорення, і козаки також полишили цю ідею. Вирішили йти на «чайках», тримаючись середини Дніпра, куди татарські стріли якщо і долітають, то вже напівсили.
Так і зробили. Посідали на човни, у кожному човні половина сиділа на веслах, друга - чатувала зі зброєю. Потім мінялися, бо ж гребти треба було проти течії, і веслярі швидко втомлювалися. Для захисту від татарських стріл прикріпили до бортів нашвидкуруч сплетені щити з очерету. Той очерет різали всі, спустошивши аж дві версти берега. Зате тепер можна було майже не боятися стріл. Між щитами стирчали жерла фальконетів, підготовлених до бою. Всі в човнах були увішані зарядженою зброєю.
Татари налетіли під вечір, коли «чайки» підійшли до вузького місця, де стріли та кулі могли долетіти з берега до човнів. Степові вершники залітали прямо на конях у воду, на прибережну мілину, засипали «чайки» дощем стріл. Козаки гребли щосили, стрільці били по татарах, джури не встигали перезаряджати рушниці та фальконети. Нарешті, через дві години жаркого бою пройшли це небезпечне місце і увійшли знов на широку воду. Татари, побиті, все ж не відставали, йшли берегом, пострілюючи час від часу. Козаки теж зазнали втрат, але, на щастя, в них ніхто не загинув, були тільки поранені.
Лише ввечері татари повернули назад, зрозумівши, що їхні спроби - лише марне гаяння часу та сил. А козаки догребли до першого острова і з полегшенням зупинилися на спочинок, не забувши виставити вартових.

URL
2016-08-03 в 11:21 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Бурхливе літо

Після вдалого першого морського походу козаки були у захваті. І не встигли ще поділити здобич, як запорожці вже почали готуватися до наступного походу. Деякі взагалі хотіли прямо зараз повернутися на Чорне море, лише поповнивши вогневий припас. Довелося кошовому трохи пригасити найбільш гарячих - нагадав про чотири спалені галери і розорені передмістя Синопу - і запропонував трохи зачекати, як на Січ збереться більше людей, щоб піти вже великим числом, хоча б «чайок» з чотириста. Гарячі голови поміркували і вирішили, що кошовий правий. Чим більше буде народу, тим вдалішим буде похід. Дехто запропонував відправити гінців до донських козаків, запросити їх приєднатися. Цю ідею схвалили, і того ж вечора у напрямку Дону поїхало запорозьке посольство. А запорожці, щоб не гаяти часу, почали все ж таки готуватися до нових походів.
Влітку 1619 року у Великому Лузі по берегах дніпрових притоків та самого Дніпра кипіла робота: валили дерева, довбали колоди-основи для «чайок». Козаки не переймалися тим, що човни, зроблені із сирої деревини, не будуть довговічними - адже їм треба було тільки, щоб вистачило на один-два походи. Якщо «чайка» проживе довше - то добре.
Лише тільки біля Базавлука, на березі острова та Дніпровської протоки, майстрували приблизно сімсот «чайок», і трохи більше трьохсот вже майже готових були витягнуті на берег, де їм смолили борти. Тільки тут, на Базавлуку, готували тисячу човнів, у кожному з яких могли розміститися сісти до семи десятків людей. Сім тисяч козаків. А буде, мабуть, ще більше. Це не той маленький загін, що тільки-но повернувся, це вже велика флотилія, яка може не боятися зіткнення з турецьким флотом.
Через кілька днів виявилося, що учасників нового походу буде ще більше: тільки на Базавлук з’їхалося до десяти тисяч козаків, а мають з’явитися ще кілька тисяч, багатьох підберуть по дорозі через Великий Луг. Сірко сподівався, що його курінь також піде в цей похід, і зрадів. Море йому запало в душу, хотілося перетнути його знов, знову побачити над собою небесну безодню, а під собою - морську. Але отаман сказав, що їхній курінь разом із кількома іншими піде до Криму, також на «чайках», але уздовж берегів, наводити жаху на татарів, щоб відволікти їхню увагу від великого переходу основної флотилії та підходу донців на стругах через Азов. Навіть палити та грабувати не треба буде, лише робити вигляд. Побачивши засмучений погляд Сірка, отаман додав:
- Хлопче, не сумуй. Буде в тебе ще багато морських походів. Ти ж тільки почав, все попереду. Тож підемо лякати татар, а поки що з’їздив би додому, побачити рідних. Та й дідусь твій хоче передати звістку та вітання.
Сірко погодився з отаманом: справді, треба навідатися додому, до того ж у нього народилася сестричка, і хотілося побачити її насправді, а не у видінні. Тож хлопець, узявши від діда листа та гостинців, швиденько зібрався у дорогу.

URL
2016-08-03 в 11:23 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Гостини удома

За старовинним козацьким звичаєм, молоді джури, які повернулися зі свого першого походу і отримали свою першу воєнну здобич, мали поїхати додому, похвалитися перед рідними своєю звитягою. Тож після свята Трійці із Січі в усі боки роз’їхалися у супроводі старших козаків молоді хлопці-джури.
Поїхав додому і Сірко. Звісно, їхав не сам, разом із ним їхали Тарас та Лесь. Тарасові треба було у Вінницю, точніше, під Вінницю, де був маєток його батька, а Лесь із дядьком Палієм їхали у саму Вінницю на весілля Палієвої доньки. До речі, після морського походу і повернення Дніпром під татарськими стрілами, Тарас та Лесь почали поважати Сірка, і де тільки поділася Тарасова шляхетська пиха. Тож зараз, їдучи верхи на низеньких кошлатих татарських кониках, усі троє джур безтурботно балакали між собою. Дядько Палій, їдучи трохи позаду хлопців, лише усміхався у вуса, слухаючи їхню балаканину -- ще хлоп’ячу, але вже з невловимим відтінком дорослості.
Тарас розповідав про свою домівку -- в його батька був великий маєток під Вінницею, і Тарасове дитинство пройшло там. Втім, незважаючи на багатство його батьків, в Тараса дитинство було майже таке ж, як і в Сірка. Хіба що мати була здоровою і вправно вела господарство, доки її чоловік займався військовою справою. Крім самого Тараса, сім’я мала ще двох синів, старшого і молодшого, і єдину дочку, Тарасову близнючку. Старший пішов у ченці всупереч батьковій волі, а молодший ще за материну спідницю чіплявся.
-- ... І коли Ілля вирішив стати ченцем, батько так засмутився, що аж заплакав, -- сказав Тарас, закінчуючи розповідь про рідних. -- До того я ніколи не бачив, щоб він плакав.
-- А чому Ілля захотів у ченці? -- поцікавився Лесь. Він сам не міг розповісти нічого цікавого про своїх родичів, бо з раннього дитинства залишився сиротою -- під час одного з повстань проти польського панування його батько та брати загинули, а мати, скалічена, втратила розум і тепер жила при монастирі. З того часу Леся виховував козак Палій.
-- Мабуть, тому, що дівчина, яку він покохав, вийшла заміж за іншого, -- хмикнув Тарас. -- Ото б я так переймався через якусь дівку. Чи хіба дівчат гарних у Вінниці мало? От є в нас такий купець Воловик, то у нього донька -- красива, немов писанка. І зовсім не пихата, на відміну від тої хвойди, що мого брата обдурила. Ех... ото правильно, що на Січ жінок не пускають, від них усі біди... Сам я лише двох жінок знаю, які могли б в усьому з чоловіками рівнятися, крім сили, звісно.
Лесь поцікавився:
-- А хто вони?
-- Мати моя та сестричка. Маму сам батько боїться, в усьому її слухає. І вдома вона все господарство у залізній руці тримає. А Софійка... о, хлопці, знали б ви мою Софійку! Грім-дівка. Шкода, що не хлопцем народилася, козак з неї справний був би! Ех, чого там... Скучив за нею... А ти, Сірко, чого мовчиш? Про своїх розкажи, цікаво ж.
Сірко знизав плечима:
-- Та що там розповідати... прадідуся мого знаєте. Діда та бабу не знав ніколи, померли від пошесті, як моя мати була ще маленька. Батько... батько загинув до мого народження. Люди кажуть, він був характерником. Як там було, а він перед смертю знав, що в нього буде син. Ну от... потім мати вийшла заміж, і вітчим став моїм татком. Він теж козакував, поки не скалічився. Є в мене ще два брати молодші, а два тижні тому народилася сестричка.
-- А звідки знаєш? -- здивувався Лесь. -- Хтось звістку привіз?
Тарас засміявся:
-- Та ні, присягаюся, що чаклунством, га, Сірко?
Хлопець кивнув:
-- Так. Скоріше б доїхати додому, хочу побачити їх усіх. Скучив дуже. Хлопці, та я скучив за усією Мурафою, навіть за панотцем Антонієм, який мене ніколи не любив і називав вовкулацьким вилупком, як думав, що я не чую.
Джури засміялися.
Так вони проїхали всю дорогу, безтурботно балакаючи. Коли дісталися до Мурафи, розійшлися. Сірко повернув у слободу, а інші, попрощавшись, поїхали далі.

URL
2016-08-03 в 11:24 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Мурафа. Зустріч із родиною

Сірко в’їхав у Мурафу тією ж дорогою, якою минулого року поїхав звідти на Січ. Дорога йшла берегом річки, непомітно перетворюючись на слобідську вулицю. Хлопець їхав неквапно, трохи навіть побоюючись того, як приймуть його рідні. Чи впізнають? Адже за рік він дуже змінився. Став вищий на зріст, кремезніший, і хоч і не позбувся ще хлоп’ячої незграбності, а рухи його вже були рухами вояка. Видно було, що навчився вправлятися із шаблею та самопалом, що побував у бою. Та й зодягнений був вже по-козацькому, по-запорозькому, у чорний жупан із полами, підбитими синьою китайкою, зі срібними галунами та мідними ґудзиками, у сап’янові чоботи і шапку із шовковим шликом. На поясі висіли шабля, подарована курінним отаманом, та здобутий у поході турецький кинджал. При сідлі була торба з подарунками.
Зустрічні його не впізнавали. І не дивно: пам’ятали дивакуватого хлопця, а тепер бачили джуру-запорожця, від якого ще пахло порохом нещодавніх боїв. Так, не впізнаний ніким із сусідів, дістався Іван до рідного обійстя.
Біля воріт на ланцюгу сидів молодий пес, здоровенний і страшний. Сірко спішився, сміливо підійшов, дивлячись собаці в очі. Той опустив голову, покірно підійшов і дозволив себе погладити. Лизнув хлопцеві руку.
Тут на ганок вийшла служниця, побачила це й закричала:
-- Ой, лишенько!!! Паничу, бережіться, він злий як чорт!!!
Сірко привітно усміхнувся:
-- Добрий день, Ганно. Чи не впізнала?
Служниця вдарила руками в поли:
-- Ой, та невже... Іванку?! Пані, пане!!! Іванко повернувся!!!
На ганку з’явилися і мати з вітчимом. Кілька секунд дивилися на нього, потім поспіхом зійшли з ганку, Іван поспішив їм назустріч. Вклонився низько:
-- Вітаю, мамо, тату!!! Радий бачити вас здоровими!
Маруся обняла його, притисла до грудей:
-- Синку!!! Повернувся... чула я, що запорожці ходили на турків, молилася за тебе.
Вона поцілувала сина, втерла сльози:
-- Виріс. Який ти став вже дорослий... Як там дідусь?
-- Та нічого, велів кланятися і передавати вітання, -- усміхнувся Іван. -- Хотів був приїхати, та вже, на жаль, погано ходить. Тату, ось вам листа від дідуся.
Вітчим узяв листа, у свою чергу обійняв пасинка -- видно було, що дуже скучив за ним. Зазирнув у обличчя:
-- Бачу, був у справжньому бою. А... як щодо іншого? Вчать там тебе тому, що треба?
Іван кивнув:
-- Так, учать. І вже стало у пригоді те навчання... Мамо, тату... а можна на сестричку подивитися?
Батьки переглянулися здивовано. Мати обережно запитала:
-- А... звідки знаєш?
-- Бачив уві сні, - відповів Іван. -- Як назвали?
-- Надією, -- усміхнулася мати. -- Ну, ходімо, подивишся. Тільки тихо, спить вона. Як розбурхаєш -- кричатиме, бо така ж галаслива, як Нестор з Максимком. Ох, от ще вони прийдуть від дяка, будуть стрибати від радості. Давно питали, чи нема від тебе звістки. І вже самі мріють, що скоро поїдуть на Січ, до тебе.
Вітчим на те сказав:
-- Поїдуть. Восени скінчу торговельні справи, та й повезу їх. Ну що, ходімо ж у дім, чого тут стояти. Ганно, -- звернувся він до служниці. -- Поклич Гната, нехай заведе Іванового коня у стайню та зробить що треба. А сама приготуй кімнату в прибудові, щоб нашому козакові було де спочити.

Сестричка була така ж, як і у видінні -- маленька, з біленьким пушком на тім’ї. Іванові здалося, ніби вона схожа на мати. Спитав тихесенько:
-- А які в неї очі?
-- Сірі, як у мене, -- відповіла мати, дбайливо опустила завіску над колискою, і всі тихцем вийшли з кімнатки. Посідали в красному кутку під іконами за вже споряджений стіл. Павло налив собі й Івану густої сливової наливки:
-- Ну, синку, за тебе. І пробач мені, що не дуже любив тебе, як ти був малий.
-- Та що ви таке кажете, тату, -- почервонів Іван. -- Хіба ж не любили? Виховали мене, як рідного. Ніколи не били. Ніколи не докоряли нічим. Я вам дуже вдячний. Спасибі за все. І за те особливо, що любите маму.
Павло, розчулений, витер сльози, хвацько випив повну чарку наливки. Тут розчинилися двері, і в кімнату влетіли близнюки. Завмерли, побачивши брата, потім одностайно кинулися до нього, обняли:
-- Братику!!! Повернувся!!!
Максим додав сумно:
-- Ну от, а старий Сірко не дочекався тебе... позавчора помер. Ми його на лузі поховали, там, де гуляли малими...
-- Жаль, що не побачив його ще раз, -- серйозно сказав Іван. -- Добрий був пес. Але, бачу, його спадкоємець теж нічого. Як назвали?
-- Вовчик, -- схлипнув чуйний Максим. -- Бо на вовка схожий. Але ми його трохи боїмося, він лише татка слухається. Ти, може, скажеш йому, щоб і нас слухав?
Всі розсміялися, а Іван серйозно відповів:
-- Спробую.
Ввечері хлопці прийшли у кімнатку, де постелено було для Івана, і до пізньої ночі розпитували його про січове життя і про морський похід. Іван охоче розповідав, і впіймав раптом себе на тому, що вже встиг засумувати за тим життям. Зрозумів: тепер і до смерті для нього Січ -- то справжній дім, а бойові товариші -- родина. І може, знайде він своє кохання, заведе сім’ю -- але все одно на першому місці буде Січ. Бо то його доля.

URL
2016-08-03 в 11:25 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Хоч і зрадів Сірко, побачивши рідних, але в той же вечір його серце охопила якась невловима туга.
Пробув він у батьківському домі лише тиждень. Не витерпів. Заскучав за січовим життям і козаками-товаришами. А ще було якесь смутне передчуття, що кликало і штовхало його у дорогу. Тож Сірко зібрався та поїхав сам на Січ. Як не вмовляв його вітчим побути ще, як не прохала мати -- рішення свого не змінив. Навіть чекати на побратима не став.

Чорний шлях

Дорога на Січ досить довго йшла сумнозвісним Чорним шляхом, яким дуже часто татари наскакували на українські землі. Самотній вершник на цьому шляху наражувався на небезпеку. Сірко знав про це, але не переймався -- передчуття, що погнало його в дорогу, не полишало його, він відчував, що повинен їхати.
Сам Сірко їхав лише один день, потім зустрів запорожця Охріма, який віз на Січ свого сина, хлопчика восьми років, і далі вони подорожували утрьох. Тої весни шляхи були небезпечні, бо татари ще з березня почали набіги. Будь-хто міг стати їхньою здобиччю, тож подорожувати самому було дуже ризиковано. Сірко та його попутник їхали обережно, тримаючи зброю напоготові, і заспокоїлися лише тоді, як на півдорозі наздогнали великий загін козаків, які їхали на Січ на заклик кошового.
У козаків тільки і розмов було, що про недавній похід на Туреччину і про підготовку до наступного.
Взагалі в світі було неспокійно. Турецький султан Осман ІІ виявився непосидющим і кровожерним, до того ж йому потрібно було приборкувати неспокійні провінції, де зачне число беїв вважало його узурпатором. Але незважаючи на внутрішні негаразди, молодий султан поглядав, як той крук на м’ясо, і на Європу та Україну. Недарма татари знахабніли цієї весни -- відомо ж, що хоч Ханство і незалежне від Туреччини, але татарські хани роблять те, що їм кажуть робити турецькі султани. Тим більше, що їхні бажання дуже часто співпадають.
Козаки розмовляли про це, погоджуючись, що в повітрі запахло великою війною, і треба завдати султанові якомога більшої шкоди, попаливши чорноморські узбережжя. Ну, заразом і здобичі багацько набрати, як же без цього? Світ жорстокий, татари з турками грабують українські землі, забирають людей у рабство. Запорожці палять турецькі маєтки та кримські міста, забираючи золото, коштовні тканини та інші цінності, як плату за кров та смерть, спричинені українському народові. І ця кривава круговерть триватиме, допоки люди не навчаться жити власною працею і не зазіхати на сусідське майно.
Були серед козаків розмови і про європейські справи. Сірко з цікавістю слухав розповіді про велику війну, що розгорілася в Європі. Деякі козаки-попутники саме поверталися звідти, де цілий рік воювали у наймах в німецьких князів. Розповідали про те, що розібратися в тому, хто з ким та чому там воює -- неможлива справа, бо європейці й самі не досить в цьому тямлять. Ніби воюють за віру, а заразом -- за землі. Піди розберися, хто чого хоче, але зрозуміло одне: війни ведуть королі та князі, а простий народ вже не знає, де й сховатися. Говорили, що польський король трохи повоював у Німеччині, та й кинув цю справу, вирішивши, що надто вже дорого обходиться. До того ж вистачало власних турбот: подейкували, що турецький султан, користуючись розбратом і безладдям у Європі, збирається повоювати і там. Слава Сулеймана Завойовника не дає йому спокою, хочеться увійти в історію, як великі пращури.
Усі Сіркові попутники зійшлися на тому, що війна з османами буде обов’язково, тож чого сидіти та чекати? І хоч король знову заборонив морські походи, тому що вони провокують турків на війну, всі розуміли, що турки підуть воювати, якщо захочуть, і плювати їм на договори та угоди. До того ж і королю козакам хотілося підкласти свиню -- приводу любити польського короля не було в жодного запорожця.
Так, балакаючи на політичні та військові теми, козаки проїхали більшу частину дороги, і вже недалеко було до Великого Лугу, а там і до Січі.
Стали на ніч під тим осокором, де два роки тому Сіркові циганка напророчила долю. Згадавши те, Сірко подумки усміхнувся: авжеж, стара жінка була права, здається. Він зрозумів, що значили її слова про служіння. Сам він відчував зараз бажання і поклик служити своїй землі, і знав, що й житиме лише заради того, щоб боротися за рідну землю.
З цими думками Сірко ліг спати.

Видіння

Снився йому чаклунський сон. І в тому сні він був у тілі коня, татарського степовичка. Разом із іншими кіньми ніс вершників Чорним шляхом, через великий гай, також названий Чорним. Зупинилися на великій галявині, посеред якої стирчав старезний дуб, розбитий блискавицею. Татарів не дуже багато -- невеликий чамбул із двох десятків. Вони обтяжені здобиччю, бо наскочили на торговельний обоз і пограбували його. І тепер тягли із собою два вози, набиті крамом. А на одному із тих возів, крім тканин та хутра, був найдорожчий товар -- троє молодих красивих дівчат. Ця здобич коштувала удвічі більше, ніж все інше. Але й довезти її до Криму набагато важче, це не селянські молодиці із загрубілими від роботи руками та ногами, це купецькі, козацькі та шляхетські доньки.
Дівчата тихо плакали і молилися про спасіння. Принаймні одна молилася, перебиваючи плач товаришок. Старий татарин, який сидів верхи на коні, в тілі якого зараз був Сірко, під’їхав до критого воза й звелів замовчати. Але дівчина, яка молилася, не зважила на те, і продовжила молитву. Татарин ледве втримав бажання вдарити її, навіть заніс нагая, але в останню мить пригадав, скільки коштуватиме ця дівчина на рабському ринку, і нагай опустився на бік коня.
Від пекучого, різкого болю Сірко прокинувся, і одразу зрозумів, що то був не сон, а видіння. Він почав будити товаришів, з якими подорожував. Ті лаялися, але хлопець був настирливий, наполегливий:
-- Вставайте, бо татари поряд... вставайте!!!
Магічне слово «татари» змусило-таки козаків попрокидатися. Найстарший з них, Охрім Нетяга, суворо запитав у хлопця:
-- Які татари, чи ти подурів, Іване?
-- Не подурів, -- відповів Сірко. -- Я бачив. Уві сні.
Козаки засміялися, але Сірко вперто продовжив:
-- Там, -- він махнув рукою на південний схід. -- Там є великий гай, Чорним називають. У ньому на галявині із розбитим громовицею дубом переховується татарський чамбул, два десятки вершників, два вози з награбованим. І викрадені дівчата, трійко. Якщо не поспішимо зараз, татари відійдуть далеко, з’єднаються з іншими, і все. Дівчата, наші українські дівчата, потраплять у рабство.
Його наполегливість вражала, і козаки замовкли. Нарешті, після недовгого мовчання, Охрім, бачачи, що Сірко від нетерпіння аж підстрибує, спитав:
-- Хлопцю, одне скажи: звідки знаєш?
-- Я характерник, -- червоніючи, відповів Сірко. -- Я іноді можу бачити всяке очима тварин. Досі все виявлялося правдою.
Козаки перезирнулися: всі вони чули про такі характерницькі вміння. Але... такий молодий характерник траплявся їм уперше. Втім, можна і перевірити, чи правду каже. Якщо нікого і нічого -- посміються з хлопця добряче. А якщо правда -- добре діло зроблять, порятують дівчат. Та й татарам перцю насипати теж -- добра справа, буде про що розповісти на Січі.
-- Двадцять, кажеш... нас дванадцять. Вистачить, - вирішив старший з козаків. -- Ну, ходімо.
До Чорного гаю було дві версти, і якби був повний місяць, то було б навіть видно щітку того лісу, що тягнувся уздовж невеликої річки. Цей ліс називався Чорним гаєм через те, що в ньому переважали дуби, не ті кремезні велетні, що зустрічаються поодинці в українських степах біля джерел, а міцна, густа і покручена коренева поросль, що пішла від якогось одного дерева-прародителя, яке вже давно зотліло, породивши великий гай. Таких дубняків повно по берегах річок і по ярах, вони здавна були ідеальним місцем для сховку будь-кого -- чи то селян від набігів татарів, чи то самих татарів від козаків, чи просто для розбійників.
Козаки-запорожці досить добре знали Чорний гай, бо неодноразово чатували там на татарські чамбули, які часто влаштовували там табір, де ділили здобич, або очікували на товаришів. Їм були відомі всі стежки, до того ж у видінні Сірка був примітний орієнтир -- галявина з високим деревом, розтрощеним блискавицею. Єдине, що їх турбувало, -- це як підкрастися тихо, щоб захопити татарів зненацька. Тож козаки полишили коней на узліссі під охороною одного з товаришів та малого Охрімового сина. Хотіли залишити з кіньми Сірка, але той не погодився, до того ж він відчував, куди саме їм треба йти, ніби його вело щось. Козаки не стали сперечатися, нашвидку кинули жеребок, кому чатувати з кіньми, і тихцем потяглися в ліс.
До тої галявини було не так і далеко, татари обрали її, мабуть, через те, що туди зручно було заїхати з возами, а також тому, що від неї вело кілька широких стежок, якими можна швидко втекти. Козаки, тримаючи зброю напоготові, тихо скрадалися лісом, майже наосліп, бо темно було, як у льоху: місяця нема, ще й зірки заховані за хмари. Вся надія лише на Сірка, який упевнено йшов вперед, ступаючи так тихо, що жодна гілка під ногами не трісне.
Нарешті попереду, серед дерев, з’явилося тьмяне світло тліючого у багатті вугілля. Стало чутно, як тихо подзвякує збруя на конях, як хроплять сплячі татари, як мнеться з ноги на ногу варта біля коней і біля возів. Як схлипують в одному з критих возів дівчата.
Козаки тихцем розійшлися в сторони, намагаючись розтягнутися уздовж галявини, щоб у татарів склалося враження, ніби нападників дуже багато. А Сірко скрадався до возів. Його завданням було прибрати татарина-вартового біля возу, а потім залізти у воза і розв’язати дівчат. І все це треба було зробити так, щоб інші татари нічого не помітили. Принаймні підібратися до воза непомітно -- на більше він не сподівався. І тому дуже здивувався сам собі, як побачив, що він вже біля воза, що вартовий трохи відійшов. Сірко, однак, лізти у воза не став -- зрозумів, що дівчата перелякаються, адже у темряві вони навряд чи одразу зрозуміють, що він не ворог, і почнуть борсатися, а то й кричати. Тож Сірко, щоб подати сигнал товаришам, вистрелив у бік татарів, що сиділи біля багаття, і пірнув у воза.

URL
2016-08-03 в 11:26 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Здійнявся галас. Козаки у ту ж мить почали стріляти, татари попрокидалися, похапалися за зброю, заіржали коні, у возі заверещали перелякані дівчата.
Сірко у возі, намацуючи зв’язаних дівчат, схопив одну за ноги, і тут же отримав добрячого стусана тими самими ногами. Прошипів:
-- Тихіше, я свій!!! Та не бийтеся ж!!! Дайте з вас мотузки зняти!!!
-- Ой лишечко!!! -- зойкнула одна з полонянок, і вони затихли. Сірко вийняв ножа і почав пиляти мотузки, примовляючи:
-- Лежіть, не піднімайтеся, не то, борони Боже, куля в кого влучить!
-- Ой. А... що там? -- тихо спитала одна з дівчат. Сірко впізнав голос, який у його видінні молився про спасіння, і щось у нього в серці потеплішало і водночас защемило. Він відповів, знявши мотузки з однієї і беручись за другу:
-- Наші козаки з татарами б’ються. Чуєте ж...
Ззовні доносилися звуки запеклої битви: вже не лунали постріли, бо козаки витратили всі заряди. Тепер дзвеніли шаблі. Страшні крики поранених та помираючих змішувалися з бойовими викриками. Сірко про себе молився, щоб козаки перемогли, і продовжував різати тугі мотузки з конячої волосіні. Він звільнив одну дівчину, дав їй ножа і вона взялася допомагати. Але не встигли вони закінчити різати мотуззя, як ззовні все стало тихо.
-- Ой... що там, що там? -- зашепотіли дівчата. Сірко потяг з-за пояса другий пістоль. По борту воза хтось постукав:
-- Хлопче, що ти там вовтузишся? Намилуватися з дівками потім устигнеш! -- долинув голос Охріма. Козаки засміялися. Сірко зашарівся, радіючи про себе, що у темряві цього не видно. Він похапцем викотився з воза:
-- Та все. Дівчат бусурмени добряче зв’язали, ледве розрізав.
На галявині було справжнє побоїще. Всі татари були перебиті, і козаки збирали трофейну зброю. Дівчата, які вилізли слідом за Сірком, збилися докупи, з острахом дивлячись на все це. Та, яка молилася, потисла Сіркові руку:
-- Дякую, хлопче. Бог почув мої молитви, і послав тебе з козаками. Якби не ви --стали б ми рабинями...
-- Постривай дякувати, дівко, ще треба забратися звідси, -- до них підійшов Охрім, ведучи за вуздечки трьох татарських коней. -- Сідайте-но на коней. Вмієте їздити верхи?
Дівчата похитали головами, крім однієї, тої, яка в Сірковому видінні молилася. Вона сміливо підійшла до коника, ловкенько забралася у сідло, підібгавши поли сукні. Козаки схвально розсміялися, і два молоді хлопці скочили на коней, посадили двох інших дівчат поперед себе.
Сірко вів за вуздечку трофейного коня, і боровся з бажанням розпитати дівчину -- хоч про щось. Але вважав невихованим першим заговорювати з незнайомою дівчиною. Втім, вона сама заговорила, коли вони вийшли на шлях, козаки посідали на своїх коней і поїхали до місця ночівлі.
Дівчина під’їхала до Сірка і спитала:
-- Чи можу я взнати ім’я мого рятівника?
-- Іван... Іван Сірко, -- зашарівшись, відповів Сірко. -- А як тебе звати?
-- Софія. Я з роду Красноперченків, -- дівчина раптово теж зашарілася, але погляду не відвела.
-- Он як! -- здивувався хлопець. -- Недарма твоє обличчя мені видалося знайомим. Чи не брат тобі Тарас Красноперченко, що зараз у джурах на Січі перебуває?
-- Брат, рідний. То ви знайомі?
-- А як же ж. Обидва у джурах в одному курені. А як так сталося, що ви у полон потрапили?
Софія почала розповідати. Втім, історія була коротка і сумна. Вона два місяці гостювала у дядька, а коли дізналася, що брат приїхав на двійко тижнів додому, то вирішила побачитися з ним, і поїхала у Вінницю, приставши до купецького каравану. Разом із нею у Вінницю їхали її подруги, яким теж треба було до родичів, а супроводжував їх дядьків повірений, якого убили татари при нападі.
-- От так ми і стали полонянками, -- витерла сльозу Софійка. -- Кляті нападники порізали усіх в каравані, крім нас, дівчат. Крові було -- страх... Досі ніби чую жахливі крики людей, яких різали кляті бусурмени... і що нам тепер робити? Як нам самим додому добиратися?
Сірко дивився на дівчину і усвідомлював, що саме вона причина того непокоєння, того смутку, що погнав його у дорогу, не дав дочекатися повернення товариша, як домовлялися. Виходить, сама доля звела їх на Чорному шляху. І Софійчині молитви були не марними, завдяки їм Сіркові було послане те видіння. І Сірко вирішив для себе: як стане дорослим, то побудує церкву на подяку за дар, який сьогодні дозволив йому врятувати цих дівчат.

URL
2016-08-03 в 11:27 

Estell Greydaw
Эстель Грэйдо
Обітниця

На стоянці козаки вже не лягали спати. Треба було вирішити, що робити далі. Хтось мав супроводжувати дівчат до їхніх родичів у Вінницю, а ще ж далі на шляху був розбитий караван і убиті християни, які потребували належного поховання. Та й звістку про їхню загибель треба було якось передати родичам.
Втім, питання про супровід вирішилось одразу: Сірко сказав, що Софія -- сестра його товариша, який має через кілька днів приїхати до нього у Мурафу, тож він може відвезти дівчину до своєї сім’ї. Дві інші дівчини також забажали поїхати з ними. Охрім, подумавши, наказав ще одному козакові їхати із Сірком і дівчатами, а інші козаки рушили на пошуки розбитого каравану.
Дорога назад була для Сірка майже невідчутною. Вдень він їхав поряд із Софією, і вони балакали про різні речі. Здебільшого дівчину цікавили їхні з Тарасом козацькі пригоди, і Сірко охоче розповідав їй про їхній перший морський похід, про життя на Січі, про похід до Криму. Зізнався, що він -- учень характерника. І розповів, як саме він дізнався, що вона в біді. Софійка на те промовила:
-- То ось чому ви знайшли нас у тому страшному лісі... зізнаюся, я молилася, не відчуваючи в серці ніякої надії. Адже сподіватися на те, що хтось прийде нам на допомогу... там... що переб’є бусурменів... було все одно як сподіватися на Боже диво. Але Господь почув мої молитви. Кажуть, що ви, характерники -- чаклуни і з бісом знаєтесь, а я от тепер думаю, що то брехня. Адже якби так, то хіба ж ти з’явився мені на порятунок у відповідь на мої молитви? Все життя своє я тепер молитимуся за тебе, щоб ані куля, ані шабля не брали тебе, щоб оминали тебе хвороби і щоб у бою тобі завжди щастило. Обіцяю. А ще... Ось... -- вона витягла з-за комірця хрестика на срібному ланцюжку, зняла з себе й простягла Сіркові.
-- Дуже прошу -- візьми як подарунок і... як оберіг, -- попросила вона.
Сірко обережно прийняв дарунок у свою долоню. Хрестик був невеличкий, але важкенький, прикрашений чотирма бурштинами медово-жовтого кольору. Хлопець поцілував його і надів на себе.
-- Дякую, панно, -- чемно сказав. Софійка почервоніла, махнула рукою. Потім підняла на нього свої великі чорні очі:
-- Яка там панна, Іване. Для тебе -- ніколи не буду панною. Присягаюся. Лише для тебе одного.
Він дивився на цю дівчину і бачив водночас і теперішнє, і майбутнє. І в майбутньому вона була... красива, горда жінка, а біля неї -- четверо дітей. З його очима.
«Так он що... ось вона, та жінка, єдина жінка мого життя, як і пророкувала мені стара циганка!» -- подумав Сірко. І вголос промовив:
--Я б так цього бажав, Софіє. Але ж... твій батько -- багатий шляхтич, а я хто? Син простого козака, вихованець крамаря. Чи дасть він згоду?
-- Дасть, -- примруживши чорне око, мовила рішуче Софія, і Сірко пригадав розповіді Тараса про його сестру, її твердий характер. -- Дасть. А як не дасть, то я і не питатиму.
Так Сірко зустрів свою долю і своє єдине кохання, яке проніс через усе життя. А молитви Софії все життя берегли його від куль та шабель, від нещастя та недолі.

URL
     

Ловля синей птицы

главная