Характерник

[Estellgreydaw]

Отака от історична фентезі.

Про дитинство Сірка

galkin-sklad.ucoz.ua/characternik/kharakternik....

Народження

Та ніч була буремною і темною. Вітер завивав несамовито, деколи долинав страшний, глухий тріскіт - то ламалися в гаю поблизу Мурафи старі дерева, яким вже було несила пережити цей буревій.
По хатах люди, прокидаючись від виття вітру в пічних трубах, хрестилися, примовляючи: «Ніч вовкулаки!»
Бо за повір’ям саме такої ночі народжуються люди-вовки. І людям краще взагалі в таку ніч не виходити за поріг.
Ніхто й не думав виходити. Уся Мурафа була темна, темною була і слобода, що простягнулася уздовж річки Клекотині, світилися віконця лише в одній-однісінькій хатині, на краю, біля самої дороги. То була заможна хата Пилипа Соловця, подільського шляхтича й старого козарлюги. І в тій хаті цієї ночі не спав ніхто.
Молода Маруся, онука Пилипова, у стражданні та болю металася в ліжку. Її страшні крики кублилися по хаті, і немов осідали на стінах та стелі. Вона народжувала дитину, первістка свого... напівсироту. Бо батько тої дитини, Марусин чоловік, не повернувся з походу. Не пробувши й півроку молодицею, сімнадцятирічна Маруся стала вдовою. Дід Пилип не любив зятя. І не плакав, коли прийшла звістка про його загибель. Маруся знала, чому: сподівався видати її вдруге, за того, до кого лежало його серце. За сина свого старого товариша. Знала, бо й сама вже бажала того. Не хотілося довіку ходити удовою, хотілося жити повним життям. Вона навіть інколи думала, що її покійний чоловік украв у неї молодість - зробив удовою так рано. Маруся розуміла, що вини його в цьому немає, але нічого з собою не могла вдіяти.
Шлюб її з Дмитром Вовком був несподіваний, надто швидкий. Маруся зустріла Дмитра на ярмарку, де він бився на кулачки разом з кількома молодими дужими козаками - задля потіхи. Дмитро переміг усіх, потім поліз у кишеню й вийняв чималенького гаманця, трусонув ним та гучно крикнув: «Пригощаю всіх, хто бився зі мною!». А сам, полишивши товаришів пити, підійшов до ятки з хустками та прикрасами, біля якої стояла Маруся. Стояв там, вдаючи ніби придивляється до розшитих бісером гаманців, до плетених гайтанів та поясів... а сам поїдав Марусю пронизливим поглядом. Вона, як глянув на неї своїми жовтаво-сірими очима, так і пропала. Забула Павла, який уже давно залицявся до неї, все забула. Дивилася й дивилася в ті дивні очі, щось відповідала на запитання, і не пам’ятала що саме. Бачила лише високого красеня з білим пасмом у чорному чубі, його трошки припорошені сріблом чорні вуса і засмагле обличчя... і хотіла їх бачити завжди.
Через місяць вони побралися. Дід Пилип не приховував, що зять не до душі йому, але дуже любив Марусю, та й батькові й матері її обіцяв, що не неволитиме, як до шлюбу дійде. Вона ж залишилася одна в нього, єдина спадкоємиця роду Соловців. Пилип не міг нічого їй заборонити, лише спробував вмовити зачекати - та куди там. Марусю ніби щось гнало у той шлюб, як навіжену, за чоловіка, удвічі старшого за неї. Пилип після п’ятої спроби переконати махнув рукою. Павло ж, Марусин залицяльник, поривався набити пику суперникові, ледве Маруся відмовила. Знала - вийде з тої спроби Павло без зубів. Дмитро був сильний, як ведмідь, ударом кулака вибивав денце з діжки та міг підкови руками гнути.
Минув місяць, і Дмитро почав збиратися на Січ. Казав - треба, бо буде великий похід. Негаразд, якщо такий вправний козак залишиться вдома. Отже, пішов Дмитро у похід до Криму. І не повернувся. Десь за три місяці потому у Мурафу приїхали його товариші, привезли останній дарунок - золотий ланцюжок із рубіновими підвісами для Марусі, та шаблю Дмитрову. Здивувався тоді старий козак Пилип: «Як це? Ви що ж, козака без шаблі поховали?». Дмитрові друзі голови похилили: «Ні, діду. Олекса свою у його могилу поклав, бо Дмитро, як помирав, суворо наказав: шаблю його синові віддати. Просив сина Іваном назвати, як народиться». Пилип на те сказав, що Маруся хоч і важка, але ж невідомо, хто народиться, звідки було б Дмитрові знати, що буде син? А як донька? Але шаблю узяв та й повісив на стіну. Так подумав: «Як народиться син, то буде йому. Як народиться донька, то буде її чоловікові. Яким би не був Дмитро, а видно, що хорошого роду, не так і погано, що його кров змішалася з кров’ю Соловців».
Минув час, і Маруся вже не могла й зрозуміти, як це ж вона так вискочила заміж за того, кого майже не знала. «Чари, не інакше», - думала вона. - «Зачарував мене своїми жовтаво-сірими очима, я й подуріла... але ж... хтозна, якби він не загинув, може, було б наше життя щасливим».
А зараз вона народжувала в муках дитину від того, кого вже й на цьому світі не було.
Повитуха поралася коло неї, обтирала її мокрим рушником. Дід у сусідній кімнаті тихо молився перед потьмянілою іконою Пантелеймона Цілителя. Аж ось за стіною замовкла Маруся, і натомість почувся дитячий крик. Дід кинувся туди - серце тугою схопило: «А як Маруся померла?».
Ні. Маруся була жива, лежала на подушках, стомлена, виснажена - але жива. Повитуха високо підняла дитину, показала Пилипові:
- Хлопця Бог дав!
Перехрестився тут Пилип. Виявляється, Дмитро, помираючи, вже знав, що в нього син. І це було дивно і... моторошно.
А потім сталося ще дещо, від чого Пилип знов осінив себе хрестом.
Повитуха понесла дитину до столу, де вже стояли ночви з теплою водою, лежала єдина сорочка Дмитра, що по ньому залишилася, - шовкова, багата. Поряд лежала й ношена сорочка Марусі, бо звичай вимагав уперше сповивати дитину в одежу батька, якщо син, або матері, якщо донька.
А на краю стола лежав на глиняній таці надкушений пиріг із м’ясом, що Пилип виніс повитусі, як стало зрозуміло, що Маруся буде народжувати довго.
Дитина, як її вийняли з купелі та поклали на батькову сорочку, раптом повернулася, простягнула ручку та й схопила шмат пирога. І не встигли ані повитуха, ані дід щось удіяти, як хлопчик запхав того пирога в рота й проковтнув. Повитуха перехрестилася:
- Із зубами народився, помилуй, Боже... Вовкулака!
Побачила жах в очах Марусі, додала:
- Але то нічого. Не бійся. Хай його вороги бояться, бо він гризтиме ворогів своїх люто й безжально.
Дід підійшов ближче, уважно подивився на дитину. Очі в малого були сірі, носик кругленький, губенята пухкі. Але старий козак бачив в ньому риси свого загиблого сина, Марусиного батька. Лише підборіддя, здається, Дмитрове. І може, очі будуть такі ж, дикі, жовтаві. Він сам загорнув дитину у сорочку, поклав Марусі на руки, потім зняв зі стіни шаблю й поклав поряд:
- Виросте славним козаком. Буде великою людиною.
Сам сів поряд із онукою, з утіхою дивився, як вона годує сина. Сказав їй:
- Не зрозумів я одразу, старий дурень, з ким тебе доля звела, Марічко.
Вона поправила край ковдри, прийняла з рук повитухи кухля з гарячим відваром трав:
- З ким, діду?
- Дмитро твій характерником був, - Пилип зітхнув. - А я, хоча й знахуром люди мене вважають, не розпізнав, не роздивився. Чула ж, мабуть, про характерників?
Маруся примружила очі. Так, чула. Хто ж не чув.
Характерниками називали запорожців, які володіли всілякими надзвичайними вміннями. Подейкували навіть, ніби вони якось домовляються з нечистою силою, і неодмінно обманом примушують чортів служити собі. Характерник - це відьмак, чаклун. Не дивно, що Маруся так збожеволіла від Дмитрових очей - певно, зачарував її.
Дід немов думки її побачив, похитав головою:
- Знаю, про що подумала. Що Дмитро з чортами знався. То я тобі скажу - дурість це. Всі ці оповідки про характерників, що душу дияволу запродали, - суцільна дурість та брехня. Не від того йде їх сила, Марічко. Не від того...
Повитуха додала:
- Еге ж. Стара моя бабуся, як вчила мене, казала, що в нашій родині споконвіку молодші жінки наслідували здатність до чар та цілительства. То дарує нам Господь, а ми самі вже маємо обирати, на що і як ту силу використати. Хто - на зло, хто - на добро. Але бабуся ще таке казала мені: «Пам’ятай, Явдохо, як зробиш кому зло, то прокляття впаде на тебе, і душу згубиш. Відьмами стають, коли роблять людям капості». Це, доню, як трави. Дарував Бог всілякі злаки на користь людям. А диявол сподобив навчитися, як користь на зло обернути. Але обирає завжди сама людина, і так душу свою вручає чи Богові, чи дияволові. З того, що ти п’єш, можна й отруту зробити, але зараз воно цілить тебе. Так і в характерників. Гадаю, твій Дмитро порушив якусь обітницю, чи комусь зробив зло. І тому загинув, не врятували його чари. А може, просто доля така судилася, то вже знають він та Бог.
- А що ж буде з ним? - очима показала молода мати на немовля.
- А буде, як він сам обере, - Пилип погладив дитину по голівці. - Виростимо з нього доброго козака, навчу всьому, що сам знаю. Піде боронити рідну землю, і як ніколи не поверне зброї проти нашого народу, то сила його буде завжди з ним. Так мені чогось здається.

Дитинство у Мурафі

Минуло два роки, і Маруся вийшла заміж удруге, за Павла, за котрого і збиралася, коли окрутив її Дмитро.
Священик, отець Антоній, насторожено ставився до Івана Дмитренка, пам’ятав оповідки, що той народився із зубами, що батько його був характерником, і, мабуть, із дияволом знався. Бо ж коли прийшов час дитину хрестити, Антоній навіть не хотів таїнство чинити, великих трудів коштувало Пилипові вмовляння панотця - бо й сам Пилип, як знахар, теж був не до вподоби панотцеві. Рік тягнулося те протистояння, аж поки старий Пилип не плюнув, та й не поїхав із дитиною до Трахтемирівського монастиря, де у чорному священстві ігуменствував старий його бойовий товариш. Той і охрестив дитину, та ще й листа Антонію написав про те, аби не чіплявся до малого та його матері: «Навіть якщо дитина й від вовкулаки, краще хай буде охрещена, то може, і душу врятує, і за батька відмолить».
Антоній змирився, але недоброзичливість його нікуди не поділася. Та більше: коли Маруся з Павлом прийшли на вінчання, той не хотів повінчати «удову вовкулаки». Павло змушений був привести на священиків двір добру молочну корову, а дід Пилип - подарувати попаді відріз оксамиту, який був купив Марусі на керсет. Тоді тільки священик пом’якшився і повінчав. Добре хоч Максима та Нестора, синів Марусі та Павла, вже погодився охрестити без вибриків. До того ж і малий Іван ріс звичайним хлопчиком, не виказував ніяких «чаклунських» здібностей.
Павло пасинка не любив, але ніколи не виказував цього. Зате однокровні брати, близнюки Максим та Нестор, дуже полюбили його. А як було не полюбити? Маруся за два роки після їх народин завагітніла знову, але сталося лихо: застудилася, захворіла і народила мертву дівчинку. І після того Маруся ще довго хворіла. Хоч сім’я і була досить заможною, та одна служниця не могла до ладу з усім упоратися, і малюків повісили на шию Іванкові, якому на той час вже було п’ять років. Він бавився з братиками, водив їх на луку та берег річки, і вони подовгу там пропадали. Служниця попервах з ніг збивалася, шукаючи їх, аж поки не помітила, що завжди з дітьми ходив великий страшний дворовий пес Сірко, якого малий Іван примудрявся якось відчіплювати з ланцюга. Пес охороняв дітей і в усьому слухався Івана, навіть дозволяв їздити на собі. Служниця пригадала оповідки про покійного Іванового батька, та й подумала, що в них таки якась правда була. Не може ж бути, щоб така страшна тварюка, яку навіть сам хазяїн побоювався, могла слухатися звичайної дитини. Служниця розповіла про те Марусі та старому Пилипові. Маруся тільки відмахнулася: «Іванко братиків любить, хай робить як знає. Чує моє серце - доки він із ними, не буде їм ніякої шкоди». Так само розмислив і Пилип.
Відтоді малого Івана потроху почали називати «Сірків погонич», а згодом просто скоротили до «Сірка». І вже мало хто, крім Марусі та Пилипа, й згадував його справжнє прізвище.
Коли Сіркові минуло сім років, Павло спробував направити пасинка на навчання до мурафського дяка. Але тут виявилося, що Іван не бажає вчитися. Аж ніяк. І хоча мало хто з дітей взагалі бажає засісти вчити ази та буки, Іванова впертість просто вражала. Вітчим спробував було різки, але Маруся встала стіною: «Не дам бити!» Прадід Пилип також не зумів змусити хлопця засісти за грамоту. І тоді махнули рукою: може, мине час, і захоче.
Отець Антоній, коли виявилося, що хлопчик не бажає вчитися грамоті, прямо сказав, що то «чаклунська природа» заважає хлопцеві опанувати вчення, бо вчитися ж треба на Псалтирі. Слободою поповзли нові чутки, недобрі. Багато хто пригадав обставини народин Івана, пригадали і дивного Дмитра, його батька, і собаку Сірка. Слобідські діти перестали гратися з Іваном та його братиками, але ті не дуже цим і переймалися.
Минув ще рік, настав час пробувати вчити Максима та Нестора. Вони не дуже охоче, але таки взялися за вчення. І тут виявилося дивне. Не бажаючи вчити літери, Іванко на слух, за братами, вивчив Псалтир, і якось у неділю прийшов із матір’ю до церкви... і почав підспівувати хору. В нього був сильний, красивий голос, і панотець, якому дошкуляло те, що в нього нікудишній хор із трьох старих бабів, розчулився. А дід Пилип, щоб уїсти священика, якому досі не міг пробачити відмову від хрещення Івана, сказав: «Отож чаклунська природа не завадила святу книгу вивчити». Священик відмахнувся. І відтоді маленький Іванко щонеділі співав псалми у церкві. Але грамоті так і не навчився, і рідні перестали наполягати. Дід Пилип сказав: «Як не хоче, то, мабуть, і не треба. Мабуть, сила не дозволяє. Хай краще підросте трохи, відвезу його на Січ, до тих, хто навчить іншій науці».
І от настав той час, коли старий Пилип почав збиратися в далеку дорогу. Він вже чуяв: скоро за ним прийде смерть, і хотів померти на Січі. Призвав до себе старшого правнука і звелів готуватися до походу. Сказав: «Бери те, що тобі найбільш необхідне». І дванадцятирічний Іван узяв батькову шаблю, запасну сорочку, свитину та торбу з хлібом і в’яленим м’ясом: «Я готовий, діду! Ходімо!» Мати на прощання пов’язала йому на шию гайтана з хрестом та подарувала пояс власної роботи. Поцілувала, перехрестила. Проводила разом із Павлом до околиці, хоча була слаба і ходила з палицею. На околиці вони довго прощалися. Дід Пилип обіймав Марусю, не соромлячись, плакав:
- Прощавай, моя ріднесенька. Мабуть, і не побачимося більше на цьому світі. Згадуй мене у молитвах, Марічко. А за Івана не бійся, буде справний козак, всьому навчимо, що треба, та й тому, чого не всі знають, також... Прощавай, люба...
Маруся плакала. Іван обіймав матір:
- Мамо, не плачте, я як навчуся козацької справи, то приїду до вас обов’язково!
Прощався і з братами: Максимові віддав свого глиняного пищика-солов’я, а Нестору - ножика, руків’я якому зробив сам:
- Побачимося ще, браття. А то приїздіть самі на Січ, як вам також буде дванадцять років! Разом будемо вчитися козакувати!
- Іч, який, сам ще не став козаком, ще на Січі не був, а туди ж, вже молодих запрошує, як до себе, - усміхнувся дід. - Добре, добре. Дасть Бог, то й близнюків на козаків вивчу. Поїхали. Прощавайте, мої любі, не забувайте старого діда в молитвах згадувати.
Поїхали. Старий пес Сірко поплентався був за ними, але Іван ізліз з коня, щось прошепотів собаці у кудлате вухо, обійняв його міцно, потім знову забрався на коня. Пес повернувся до Марусі та молодших, сів поряд із Максимом і тоскно завив.
Маруся і молодші діти довго дивилися їм услід. Маруся гладила їх по голівках, думала собі: «Ох, і ваш час настане, дітки... і ваш... нема спокою чоловікам на нашій стражденній землі, і жінкам немає його також. Війни, кляті війни. Бодай би вони пропали, ті війни...». Марусин чоловік, Павло, теж думав собі, що недалекий той час, коли йому самому везти синів на Січ. Сам він вже не козакував, бо п’ять років тому був поранений і відтоді правиця його, покалічена, не дуже міцно тримала шаблю. Павло покинув козакування, але реєстровим козаком все одно писався, хоч і подався у торги.
Із болем і сумом дивився він услід пасинкові, бо раптом зрозумів, що попри все - любив його, як свого. Дивився услід і бажав йому доброї долі.